Листи

Їi побудували геть нещодавно, десь два роки тому. Квартири розкупили ще до початку будiвництва i батьки не могли залишитись осторонь. Тому тепер у мене власна трикiмнатна квартира на першому поверсi. З невеликою кухнею, ванною i туалетом.

– Ага, може, колись, – вiдмахнувся я. Катя нарештi зупинилася й повернулась до мене. Руки вона так i не розплела.

– Не можливо i не колись, – пригрозила вона менi пальцем. – Дивись менi, Сидоренко! Даю тобi мiсяць аби з кимось познайомитися. Інакше вiзьму справу у своi руки.

– Давай без цього, окей?

Катька лише показала менi язика. Ясно, не вiдчепиться. Посмiхнувшись, подруга мiцно обiйняла мене, поцiлувала у щоку.

– Сашка, все в тебе буде гаразд. Пака!

Вона помахала менi i рушила вулицею. Катя жила неподалiк, трiшки далi вiд мого будинку. Через снiгопад ii силует швидко зник з виду, вiдгороджений бiлоснiжною стiною. Я зiтхнув i зайшов у пiд’iзд.

Тут тьмяно, хоч i сухо. Ще й якийсь дивний неприемний запах додався до застояного повiтря, остаточно перехоплюючи подих.

Довелося прикрити обличчя комiром куртки. Дякувати богу, я на першому поверсi i йти менi не далеко.

Попри стiну розташувалися поштовi скриньки. У столiття розвинутих технологiй у них можна було вiдшукати лише непотрiбну рекламу. За звичкою, вирiшив таки туди заглянути. Засунувши руку у металеву коробку, намацав якусь шорсткувату поверхню. Папiр на дотик не був схожим на звичайну рекламу. Збитий з пантелику, я витягнув свою знахiдку.

У долонi лежав трiшки погнутий конверт без зворотноi адреси.

Лише пiдпис красивим вигадливим почерком: «вул. Гарматна, будинок № 31, Квартира 2, перший поверх»…

Я вдихнула морозне повiтря, запускаючи холод у легенi, змушуючи тiло збадьоритися i прийти до тями. Очi рiзало вiд страшноi невiдповiдностi: де хмарочоси? Де МакДональтси? Де широчезнi вулицi i довгi шеренги вiчно шумних машин?

Довкола було так тихо, що здавалося, мене засмоктало у вакуум. Я роззирнулася довкола. Звичайна вузенька вуличка, передi мною не те, щоб височить, радше, стоiть новенька чотириповерхiвка.

Дверi металевi, уже облупленi, у грязюцi. Цiкаво, i хто посеред зими знайшов грязюку? Та й де? Я зiтхнула.

«Мерi, тобi варто поiхати звiдси. Ти все життя ховаешся у мегаполiсах! А щоб знайти нове русло, нове бачення – слiд iхати вiд них подалi! Скажiмо, у якесь непримiтне мiстечко, про яке нiхто й не знае. Там тихо, спокiйно…»

Аж надто спокiйно, Макс! Знала б, куди заведуть твоi поради – в життi б не пiддалася.