Листи

Лiтературу вона не надто любила й за книгу сiдала рiдко, але моi прочитала усi. Романи, розповiдi, оповiдання – що б не написав, усе в першу чергу йшло до Катi. В рештi, саме завдяки iй я i опублiкував свою першу книгу. Ця вреднюга вiдправила ii у редакцiю. Я й не знав про це! Аж раптом менi дзвонять i просять прийти iз рукописами… Мое життя склалося б геть по-iнакшому, якби не вона.

Так, Катя справжня подруга, вiрна. І розумна. А зараз, судячи по обличчю, дуже i дуже на мене зла.

– Катька, не злись ти так, – примирливо почав я, пiдiйшовши до неi.

– Я ж не навмисне.

– У тебе все «не навмисне», – кинула вона, рiзко розвернулася i рушила у сторону мого дому. – Нiколи не думаеш про те, що може статися.

– Не правда! Думаю, – менi довелося пришвидшити крок, аби наздогнати подругу. – Думаю, – ще раз повторив я, – просто нiчого страшного не сталося. Не розумiю, чого злитись…

– А коли я маю злитися? – Катя кинула на мене косий погляд, не збавляючи темпу. – Коли тебе у морг повезуть? Саш, так не можна…

– Ой, Кать, не вчи мене, гаразд? – у грудях росло роздратування.

 – Який морг? Вiд того, що зi стiльця впав? Не смiши. Давай узагалi змiнимо тему.

– Як скажеш, – i до мене дiйшло, якоi фатальноi помилки я щойно припустився. – Може, тобi варто знайти собi дiвчину, нарештi?

– Боже, за що? – кинув я кудись у небо. Катя уважно розглядала мое лице. – Менi зараз не до дiвчини. Та й сама знаеш, я iм не дуже подобаюсь.

– Брехня, ти просто шукаеш вiдмазки, – Катька роздратовано склала руки на грудях.

 – Саша, тобi двадцять три роки, ти вiдомий, ну бiльш-менш, письменник i дуже навiть симпатичний хлопець. Ти що, боiшся з кимось знайомитися?

– Чого це я боюсь? Нiчого я i не боюсь, – на вулицi сипав лапатий снiг; сумнiвiв не було: я зараз увесь бiлий. Струснув головою, зганяючи снiжинки, замислився. – Знаеш, а може i боюсь. Тiльки не знайомитись, а того, чи мене приймуть таким, який е.

– Занудним ботанiком, який пише книжки? – дражливо перепитала Катя. – Чи класним хлопцем, який читае класнi книжки, веселий, щирий i розбираеться практично в усьому на свiтi?

– Та вже i не знаю, – я засмiявся.

Моя подруга теж посмiхнулася.

– А я знаю! Ти класний! Просто деколи це потрiбно, ну знаеш, показувати.

Вiтер трiпав чорняве волосся, закриваючи вiд мене ii обличчя, але можу посперечатися на що завгодно – вона закотила очi. Розумниця знайшлася.

Ми зупинилися. Новенька чотириповерхiвка височiла над вуличкою, закриваючи собою частину неба.