Листи

Ось зiрки з гiрлянд, ось ялинка… Одразу повiяло новорiчним настроем.

– Сашо!! – почувся зляканий крик Катi.

Знову вона кричить. Закотивши очi до стелi, я обернувся. Щось хруснуло. Ноги провалились i – бац! – я знову на пiдлозi. Та цього разу ялинка мене не врятувала. Болем вiддавала потилиця, i все навколо почало темнiти. Останне, що я бачив – розмита пляма з довгим чорним волоссям. Здаеться, до мене пiдбiгла Катя. Я втратив свiдомiсть.

– Теж менi. Ідiот. Стiлець вiн узяв! І не подивився, що вiн хитаеться? – почув я бурмотiння побiля себе.

Я розплющив одне око i спробував щось розгледiти. Здаеться, я лежу на диванi у власному кабiнетi. Рука провела шорсткою поверхнею шкiри. Так i е, це мiй диван. На крiслi бiля мене сидiла Катя i не переставала бурмотiти явно не на мою користь.

– Що, вже оклигав, лихо ти таке? – запитала вона, скуйовдивши менi волосся. Я невдоволено скривився. Катинi очi вiдразу стурбовано округлилися. – Вибач, болить?

– Нi, просто досить псувати менi зачiску! – я пiдмiтив, що голос у мене – немов пiсля сну.

 – До речi, котра година?

– Прекрасна година, щоб дiстати по макiтрi за свою халатнiсть! – i я знову отримав запотиличника вiд свого адмiнiстратора. Треба змiнити тут порядки, бо iнакше мене уб’ють.

– Ой, подумаеш!

– Так i прибила би, iдiота, але шкода руки бруднити, – фиркнула Катя i встала. – Збирайся, пора тобi йти додому.

– А що я так довго лежав? Ми закриваемося? – запитав я, повiльно встаючи з належаного мiсця; голова гудiла i свiт довкола чомусь гойдався, мов на хвилях, наче я був на кораблi, а не у кав’ярнi.

До горла пiдступила нудота.

– Нi, але ти йдеш додому, – Катя строго покосилася у мiй бiк. – Досить менi клопоту з тобою на один день. Тим бiльше, гiрлянди ти таки розвiшав, а дощик я й сама прикрiплю.

– А може, я ще залишуся i… – почав було я, але Катька на мене шикнула:

– Пiшли, проведу тебе додому, щоб з тобою ще щось не трапилося.

І вийшла з кабiнету, грюкнувши дверима. От завжди вона так, з самоi школи! Завжди любила вказувати, прямо тиран якийсь.

Я зiтхнув, потягнувся i, нарештi, встав з дивану. Моя куртка висiла поруч, на стiльцi. Швидко накинув ii на плечi i рушив слiдом за своею подругою, трiшки похитуючись.

З Катькою ми дружимо давно. У школi мене не дуже любили, а вона була наче Мiс Популярнiсть. Усi хотiли iз нею дружити. А вона дружила зi мною. І це була неабияка причина для гордостi.

Катька перша побачила моi книжки.