Листи

То чому ж вiн тут?

Хлопець (бо менi уже язик не повертався назвати його чоловiком) зупинився бiля дверей навпроти, витягнув ключi, вiдкрив дверi й зайшов усередину. Коли дверi зачинилися, на моему обличчi розповзлася хитра посмiшка.

У кишенi задзеленькотiв телефон i я пiдскочила вiд несподiванки. Дзвонила моя найкраща подруга, Крiс. Одним рухом зняла слухавку:

– Алло, кицю, привiт! Ну як тобi богом забуте мiстечко?

– А не так вже i погано, Крiс. Знаеш, не так уже й погано…

Глава 2.

Лист вiд незнайомки

Трiшки дивно. Гаразд, дуже дивно, що у час всiляких пристроiв та Інтернету хтось пише листи. Та ще дивнiше – що вiн призначений менi! Для мене зроду нiхто й нiколи не писав листiв. Можливо, це хтось iз читачiв? Цiкаво, як вони здобули мою адресу?… Обдумуючи усе це на ходу та перебираючи варiанти, поспiхом дiстав з кишенi куртки ключi й вiдкрив дверi. Менi не терпiлося вiдкрити мiй лист.

Щойно я переступив порiг, щось торкнулося моiх нiг. Орiон. Чорний пухнастий кiт радiсно муркотав, залишаючи на моiх джинсах цiлу купу шерстi.

В коридорi було настiльки темно i вiн був настiльки чорним, що я б i не помiтив його, якби не одна особливiсть, завдяки якiй мiй улюбленець i здобув собi iм’я: в очi одразу кидалися три кругленькi цятки у верхнiй частинi задньоi правоi лапи. Вони були наче залишенi пензликом, що необачно стряхнули бiля мого кота.

– Розцяткований ти мiй, – зiтхнувши, погладив улюбленця, викликавши нову хвилю муркотiння.

 – Скучив?

– Няв, – Орiон завжди вiдповiдав на моi реплiки. У мене дуже розумний кiт, аби ви знали.

– А менi тут листа прислали! – показав я конверт. Кiт ретельно його обнюхав. – Пiшли почитаемо?

– Мур-няв, – знову муркнув Орiон i кинувся слiдом за мною до кiмнати.

Кiмнат тут бiльш нiж достатньо: простора вiтальня з великим вiкном; робочий кабiнет, де я просиджував ночi, намагаючись написати бодай сторiнку чого-небудь; i моя власна кiмната. А ще маленька кухонька, ванна i туалет.

Досить мiсця, щоб зiйти з розуму самотньому письменнику без музи. Саме тому я й завiв Орiона – без нього тут було б надто пусто. І до болю самотньо.

З усiх цих кiмнат завжди найбiльше любив вiтальню. Свiтла, зi штучним камiном та купою фотографiй на стiнах, вона була затишнiшою вiд решти у сотнi разiв. Та ще цей вид з вiкна! Менi захотiлося знову поглянути на вулицю: усе ще сипав лапатий снiг, замiтаючи свiт i нагадуючи людям – скоро свята.