Місячний камінь

Тiльки-но я одягнув свiй бiлий жилет, як з’явилась Пенелопа, нiби для того, щоб причесати рiденьке волосся, що лишилося в мене на головi, i поправити мою бiлу краватку. Дiвчинка моя була дуже весела, i я бачив, що вона хоче щось менi сказати. Вона поцiлувала мене в лисину й шепнула:

– Новина, тату! Мiс Речел вiдмовила йому.

– Кому? – запитав я.

– А тому, з жiночого комiтету, – вiдповiла Пенелопа. – Осоружний хитрун! Я ненавиджу його за те, що вiн намагаеться витiснити мiстера Френклiна.

Якби я мiг вiльно дихнути, я, звичайно, запротестував би проти таких непристойних виразiв на адресу видатного фiлантропа.

Але донька моя в цю хвилину зав’язувала менi краватку, i вся сила ii почуттiв перейшла в ii пальцi. Нiколи в життi ще не нависала надi мною подiбна загроза бути задушеним.

– Я бачила, як вiн повiв ii у розарiй, – розповiдала Пенелопа, – i сховалася за гостролистом, щоб подивитися, як вони повертатимуться. Вони пiшли туди рука в руку, смiючись, а повернулись нарiзно, похмурi, як могила, дивлячись у рiзнi сторони, так що помилитись було неможливо.

Я була, тату, несказанно рада! Є на свiтi хоч одна жiнка, яка може встояти проти мiстера Годфрi Еблуайта; а якби я була ледi, я була б iншою.

Тут я хотiв знову запротестувати. Але моя донька в цей час взяла в руки щiтку, i вся сила ii пальцiв перейшла туди. Якщо ви лисi, ви зрозумiете, як вона мене подряпала. Якщо ж ви не лисi, пропустiть цi рядки i дякуйте Боговi, що у вас е захист мiж головною щiткою i шкiрою вашоi голови.

– Мiстер Годфрi спинився по другий бiк гостролиста, – продовжувала Пенелопа. – «Ви вважаете за краще, – сказав вiн, – щоб я залишився у вас, наче нiчого не сталось?» Мiс Речел блискавично обернулася до нього. «Ви прийняли запрошення моеi матерi, – сказала вона, – i ви тут разом з ii гостями. Якщо не хочете викликати зайвих розмов у домi, звичайно, залишитесь тут!» Вона зробила кiлька крокiв, а потiм нiби трохи полагiднiшала. «Забудьмо, що сталось, Годфрi, – сказала вона, – i залишимось кузенами».

Вона подала йому руку, яку вiн поцiлував, що я вважала б за вiльнiсть, а потiм вона пiшла. Вiн трохи постояв, схиливши голову й поволi копирсаючи каблуком яму в пiску; нiколи в життi не бачила я бiльш сконфуженоi людини. «Незручно! – процiдив вiн крiзь зуби, пiдвiвши очi i попрямувавши до будинку. – Дуже незручно!» Якщо це була його думка про самого себе, то вiн мав цiлковиту рацiю. Звичайно, дуже негарно.