Місячний камінь

– Та хiба ж ми в готелi? Хiба ж у нас удома е злодii?

Не звертаючи уваги на цю химерну вiдповiдь, мiледi побажала джентльменам на добранiч, потiм обернулась до мiс Речел i поцiлувала ii.

– А чому б тобi не вiддати менi твiй алмаз на схорону? – спитала вона.

Мiс Речел сприйняла цi слова так, як сприйняла б десять рокiв тому пропозицiю розлучитися з новою лялькою. Мiледi зрозумiла, що цього вечора ii нi в чому не переконаеш.

– Зайдеш до мене, Речел, як тiльки встанеш вранцi, – сказала вона, – я маю тобi дещо сказати.

З цими словами мiледi повiльним кроком пiшла до себе, глибоко замислившись i, по всьому видно, не дуже задоволена напрямом, який прийняли ii думки.

Вслiд за нею попрощалась i мiс Речел. Спочатку вона потисла руку мiстеровi Годфрi, що стояв на другому кiнцi зали, розглядаючи картину на стiнi. Потiм повернулась до мiстера Френклiна, який все ще мовчки i стомлено сидiв у кутку.

Про що вони розмовляли мiж собою, не можу сказати. Але, стоячи бiля дубовоi рами, в яку вправлено велике дзеркало, я побачив у ньому, як Речел, перш нiж пiти спати, крадькома вийняла з-за корсажа медальйон, подарований iй мiстером Френклiном, i показала йому з усмiшкою, яка безсумнiвно означала щось не зовсiм звичайне.

Цей випадок трохи похитнув мою попередню впевненiсть, i я почав думати, що, можливо, Пенелопа й мае рацiю щодо почуттiв ii панночки.

Тiльки-но мiс Речел перестала заслiплювати мiстера Френклiна, вiн помiтив i мене. Його непостiйнi звичаi, що раз у раз мiнялися, вже встигли змiнитися i щодо iндусiв.

– Беттередж, – сказав вiн, – я майже ладен припустити, що занадто серйозного значення надав словам мiстера Мартуета, коли ми розмовляли в чагарнику. Хотiв би я знати, чи не почастував вiн нас байками, якими так люблять хизуватись мандрiвники? Невже ви справдi вирiшили спустити собак?

– Я знiму з них ошийники, сер, – вiдповiв я, – i дам iм досхочу побiгати вночi, якщо вони почують чужий слiд.

– Гаразд, – сказав мiстер Френклiн. – А тодi ми подивимось, що нам робити завтра.

Я зовсiм не збираюсь лякати тiтку, Беттередж, без серйозноi причини. На добранiч!

Вiн здавався таким стомленим i блiдим, коли кивнув менi головою i взяв свiчку, щоб iти наверх, що я насмiлився порадити йому випити на нiч коньяку з содовою водою. Мiстер Годфрi, що пiдiйшов до нас з другого кiнця кiмнати, пiдтримав мене. Вiн у дуже лагiдному, товариському тонi почав умовляти мiстера Френклiна випити що-небудь перед сном.