Місячний камінь

Крiм того, якби розповiсти йому все вiдверто i якби припустити, що алмаз украла вона, – все одно було б неясно, чому вона хотiла вiдкрити свою таемницю саме мiстеровi Френклiну.

– Я не можу припустити думки, що ця бiдолашна дiвчина причетна до пропажi алмаза тiльки тому, що вона поводиться як недоумкувата i мова в неi якась безглузда, – вiв далi мiстер Френклiн. – А от якби вона сказала iнспекторовi те, що сказала менi, – боюсь, що вiн iз свого дурного розуму…

Мiстер Френклiн замовк, не доказавши.

– Найкраще буде, сер, – промовив я, – коли я перекажу про це мiледi при першiй же нагодi.

Вона дуже лагiдно настроена щодо Розанни, i, зрештою, може виявитись, що дiвчина була тiльки зухвала й нерозсудлива. Коли в будинку зчиняеться якийсь розгардiяш, сер, служницi люблять бачити все в похмурому свiтлi, – це придае бiдолахам деяку вагу в iхнiх власних очах. Коли хто-небудь захворiе, жiнки вже каркають, що вiн помре; пропав алмаз – вони пророчать, що його нiколи не знайдуть.

Така точка зору (повинен признатись, ii я вважаю за свою власну думку), здаеться, вельми розважила мiстера Френклiна: вiн склав телеграму i припинив розмову.

По дорозi на стайню я заглянув до кiмнати, де обiдали слуги. Розанни Спiрман мiж ними не було. На мое запитання менi вiдповiли, що вона раптом занедужала й пiшла до себе полежати.

– Дивно! Адже вона була цiлком здорова, коли я нещодавно бачив ii, – зауважив я.

Пенелопа вийшла слiдом за мною.

– Тату, не говорiть так у присутностi iнших, – сказала вона, – ви цим тiльки ще бiльше пiдбурите служниць проти Розанни.

Бiдолаха вмирае за мiстером Френклiном Блеком.

Це вже була iнша точка зору на поведiнку дiвчини. Якщо Пенелопа мае рацiю, тодi легко пояснити «безглузду» розмову Розанни, i ii поведiнку – iй було однаково, що вона говорить, аби тiльки примусити мiстера Френклiна заговорити до неi. Якщо ми правильно розгадали таемницю, тодi, напевне, можна пояснити, i чому вона пройшла повз мене у вiтальнi з таким гордовитим, зарозумiлим виглядом.

Хоч вiн сказав лише два слова, однак вона таки домоглася свого – мiстер Френклiн заговорив до неi.

Я сам простежив за тим, як запрягали коней. У диявольських тенетах невiдомого й таемничого, що тепер оточувало нас, далебi приемно було спостерiгати, як добре розумiлися помiж себе пряжки й ременi. Коли ви бачите, як запрягають коней в голоблi фаетона, можете не сумнiватись – все буде гаразд. А це, скажу я вам, ставало рiдкiсною втiхою в нашiй сiм’i.