Покарані

Вiн розумiв, що може зателефонувати завiдуючому i розповiсти йому про ситуацiю, що склалася, але не хотiв заробити собi ганебне клеймо донощика, який при першiй лiпшiй нагодi готовий видати свого товариша по роботi. Може, з ним трапилась халепа i саме тому вiн запiзнюеться? Можливо, вiн мае серйознi пiдстави для затримки, але не в змозi попередити напарника? Як би там не було, лiкар Степовий розумiв, що не мае iншого виходу як просто змиритися з ситуацiею та продовжувати працювати у звичайному темпi. Хоч як би йому не хотiлося нарештi закрити важкi повiки i, пригорнувшись до коханоi, поринути у краiну далеких снiв.

Отримавши вiльну хвилинку, вiн згадав про Ілону та подумав, що було б добре подзвонити iй. Весь час у напруженому графiку, вiн не мав змоги поцiкавитись ii справами та самопочуттям – а зараз це питання було найголовнiшим для нього. Вiн турбувався про неi, хоч вона й завжди заспокоювала його. «Халепи трапляються лише з тими, хто на них чекае», – казала вона, намагаючись переконати його викинути дурню з голови.

Вона дивилася на свiт занадто «рожево», а вiн, як типовий представник своеi професii, розумiв, що у життi все не настiльки добре як цього хотiлося б. Не зважаючи на свою недовгу лiкарську практику, вiн бачив достатньо аби впевнитися у своiй правотi. Невже дiти заслуговують на невилiковнi недуги? Невже старi люди заслуговують на останнi днi самотностi, покинутi рiдними напризволяще у старечих будинках? Невже люди заслуговують на вiйни та передчаснi смертi, яка без розбору забирае кожного, хто потрапився на ii шляху?

Вiн боявся аби нiчого серйозного не трапилося з Ілоною та iхнiм ще ненародженим дитям, котре ще зовсiм беззахисне, повнiстю залежить вiд батькiвськоi волi.

Вiн не боявся вiдповiдальностi, що лягла на нього зi звiсткою про скору появу первiстка; вiн боявся, що буде неспроможний зробити щось, коли цього потребуватимуть обставини. Дуже часто його професiйний холодний розум та чуйне серце розривалися мiж рiшенням, котре було важко прийняти за одну мить.

– Олег Павлович, там пацiента привезли, – несмiливо зазирнула до ординаторськоi медсестра.

Вiн одразу ж пiднявся зi стiльця i вийшов до коридору, поправляючи на ходу прим’ятий халат.

– Що з ним? – запитав лiкар, наближаючись до чоловiка на каталцi.

Той нерухомо лежав горiлиць з вiдкритими очима; вони були опущеними донизу – так званий симптом «сонця, що заходить» – i ледь реагували на свiтловi подразники.