Поміж рядками

Не розумiю навiщо, але я заходжу до найближчоi кав’ярнi, з якоi долiтають неймовiрнi аромати свiжоi випiчки. Я не можу пригадати коли востанне добре iла, хоч i зараз не вiдчуваю голоду. Просто хочу перечекати завивання вiтру у теплому мiсцi. Я замовляю собi трав’яний чай та сiдаю у прихований вiд стороннiх очей куток. Хоч тут i досить мала кiлькiсть людей, я хочу заховатися навiть вiд них.

– Сьогоднi свято, а ви сама! – чи то констатуе, чи то дивуеться незнайомець.

Вiн виринае з-за колони, мов привид, чим добряче лякае мене.

Я дратуюся, що все-таки не змогла побути наодинцi.

– Вiтаю з днем захисту дiтей! – проголошуе вiн i розповзаеться у посмiшцi.

Я кидаю погляд на календар, що висить бiля стiйки бару.

– Здаеться, перше травня – день мiжнародноi солiдарностi трудящих. – не зрозумiло навiщо поправляю його я.

– Справдi? – вiн вдае подив, хоч я й усвiдомлюю, що це лише невдала спроба завести зi мною знайомство.

– А втiм, хiба не байдуже?

Чоловiк сiдае навпроти та протягуе менi цукерку у кольоровiй обгортцi.

– Хочете? У них найсмачнiшi солодощi, котрi не знайдеш нiде у мiстi. Я приiжджаю сюди, аби скуштувати iх – шкода тiльки, що не можна купити наперед з десятка зо два. Вони виробляють лiмiтованi партii…

Я бачу як вiн хнюпиться, але не розумiю усiеi трагедii його ситуацii. Може, варто розповiсти йому свою?

Вiн бачить, що я нiяк не реагую на його невмiлi залицяння, тому пiдбираеться з iншого боку.

– Ви давно тут живете?

– Не дуже, – коротко вiдповiдаю я, бажаючи, щоб ця розмова якнайшвидше закiнчилася.

– А я з самого народження, – пояснюе вiн менi. – Люблю це мiсто. Хоч воно й далеко вiд столицi – як у планi вiдстанi, так i у планi розвитку – я обожнюю його. Знайшов тут улюблену справу, добре заробляю, маю багато друзiв та родичiв. Я не гонюся за iлюзорними здобутками чи не живу в надii стати суперзiркою, як це робить бiльшiсть наших мешканцiв. Чи варто промiнювати тихе, провiнцiйне життя на кубло отруйних гадюк у столицi?

Я занадто голосно зiтхаю i вiн розумiе, що втомлюе мене.

Я бажаю, аби пiдi мною зараз вiдкрився портал i я вiдлетiла у iнший свiт або хоча б до своеi тимчасовоi квартири. Принаймнi там менi нiхто й нiколи не набридае.

Я бачу як на шибку починають падати дрiбнi краплини дощу. За лiченi секунди вони перетворюються у неймовiрну зливу, яка разом iз брудом змивае усi моi сподiвання позбутися нового знайомого.

Я пiдiймаюся з-за столу та, вибачившись, прямую до вбиральнi.