По той бік світла

Свого милого, доброго, лагiдного коханого, який так грайливо лоскотав менi шию, що вiд цього усiм тiлом розносилися невидимi метелики.

Так, я знала це вiдчуття.

Але…

Цей день мiг би бути нiчим не примiтним. Банальний осiннiй день, розпал бабиного лiта, яке зовсiм скоро обiцяло змiнитися морозною, сухою зимою.

Але я добре запам’ятала цей день. Адже вiн став датою моеi смертi…

Я – свiтло, а ви не бачите Мене

Я – шлях, а ви не йдете за Мною

Я – iстина, а ви не вiрите Менi

Я – життя, а ви не шукаете Мене

Я – учитель, а ви не слухаете Мене

Я – Господь, а ви не коритесь Менi

Я – ваш Бог, а ви не молитесь Менi

Я – ваш найкращий друг, а ви не любите Мене

Якщо ви нещаснi, то не звинувачуйте Мене у цьому…

Цей довгий коридор, здаеться, тягнеться у безкiнечнiсть.

З двох бокiв розташувалися десятки непримiтних дверей, зовсiм не схожих на звичнi – високi, вузькi та без натякiв на присутнiсть дверних ручок. Я збентежено стою перед ними, допоки не вiдчуваю чийсь доволi сильний поштовх у спину; обертаюся, аби побачити хто це зробив, але поруч нi душi. Навколо немае нiкого, хто мiг би допомогти менi з вибором, тому я набираюся смiливостi та пiдходжу до найближчих дверей. Вони самi прочиняються передi мною, коли я впритул наближаюсь до них.

– Зайнято! – кричить хтось по той бiк, але я не в змозi розгледiти хоча б щось – яскраве свiтло б’е менi в очi i позбавляе будь-якоi можливостi зорiентуватися у примiщеннi.

Я повертаюся назад до коридору i бачу як дверi самостiйно зачиняються за мною.

Ступаю ще кiлька крокiв. Стою перед наступними дверима кiлька хвилин, потiм несмiливо стукаю до них, намагаюся розгойдати, але згодом розумiю, що це марно – адже я тiльки-но бачила, що вони й самi вiдчиняються.

Тому продовжую своi пошуки i просуваюся ще трiшки вперед.

Цього разу невидима сила одразу ж впускае мене всередину. Ця кiмнатка схожа на звичайний офiс у такiй самiй звичайнiй багатоповерхiвцi – чотири столи та стiльцi з високими спинками туляться попiд стiнами, посерединi порожнеча; вiльне мiсце, аби людям було зручно маневрувати у кiмнатцi.

За одним зi столiв сидить жiнка. На вигляд iй рокiв тридцять, бiляве волосся затягнуте у хвiст, а на носi симпатичнi, акуратнi окуляри. Вона пiдiймае на мене погляд i стримано говорить:

– Проходьте.

Я iнстинктивно пiдкоряюся ii наказу i сiдаю прямо навпроти неi – на жорстку, низеньку табуретку.