По той бік світла

– Ну що, Катерино Георгiiвно, вiтаю вас, – промовляе жiнка офiцiйним тоном i замовкае.

– Що це за мiсце? – цiкавлюсь я у своеi спiврозмовницi.

– Це шар розподiлу, – пояснюе вона, але менi це все одно нiчого не дае.

Вона бачить, що я розгублено клiпаю очима, насправдi не второплюючи куди потрапила.

– Загалом, це не так i важливо, – каже жiнка знову за хвилину. – Головне, що ви потрапили до мене не просто так.

Я зачаровано слухаю ii i запалююсь зацiкавленим поглядом.

– Розумiете, у нас чiткi шаблi iерархii, кожен вiдповiдае за власний вiддiл, – починае вона доводити менi поки що незрозумiлi речi. – Десятки осiб розкиданi по чисельним кабiнетам, якi невпинно виконують свою роботу i приймають певнi категорii людей. Ми усi працюемо заради однiеi мети, але тiльки я несу найважливiшу мiсiю…

Вона знову мовчить, а я не наважуюсь поворухнути рукою, яка розриваеться вiд раптового нападу сверблячки; i продовжую вслухатися у ii слова, нагостривши вуха.

– Ви взагалi щось пам’ятаете? – питае нарештi жiнка.

Я перериваю своi спогади у спробi знайти щось корисне та важливе, але у головi зiяе цiлковита порожнеча.

Тому я тiльки хитаю головою i знизую втомленими плечима.

– Це буде важко… – простягае вона пiсля моеi невимовленоi вiдповiдi. – Як ви почуваетесь?

«Нiби на прийомi у психотерапевта», – хочу сказати я, але натомiсть вимовляю:

– Досить добре.

У принципi, я не звикла жалiтися людям на щось iз того, що непокоiть мене та й сама нiколи не зосереджувала на цьому уваги. Все, що е колись минеться – не зважаючи на те, гарне воно чи погане.

– Прислухайтеся до себе, – бiльш м’яко говорить незнайомка. – Вас точно нiчого не турбуе?

Я заплющую очi та промацуе невидимим поглядом кожну дiлянку свого тiла i розумiю, що зовсiм нiчого не вiдчуваю. Хiба що легкий вiдголосок тягнучоi болi у легенях, мовби пiсля недавно перенесеноi пневмонii.

– Ви точно не пригадуете мить вашоi смертi?

Їi ненав’язливий голос розноситься у моiх думках неспинним вихором та занадто галасливим ехом.

Померла? Вона, певно, жартуе …

– Я зрозумiла, – говорить жiнка, нiби прочитала усе за моiм виразом обличчя. – Так, ви померли вiд серцевого нападу… Вас знайшли в одному iз провулкiв, але було вже запiзно. Утiм, вас усе одно б не врятували.