По той бік світла

– Вам варто знайти свого вбивцю, – виносить вердикт спiврозмовниця, мов суддя, що зачитуе свiй вирок.

– Але ж ви самi сказали, що у мене трапився серцевий напад. – розгублено простягаю я.

– Так, але не з природних причин, – пояснюе жiнка. – Ви б могли прожити довге життя, якби… А утiм, ви маете самi все зрозумiти. Я не можу бiльше вам нiчого сказати.

Вона кладе доглянутi руки на стiл i чекае, допоки я знову вiднайду дар мови.

– І що ж я маю знайти? – питаю я. – Чи кого? У моему оточеннi були тiльки люблячi люди – кому б знадобилося мене вбивати?…

Цi питання так i залишаються у пiдвiшеному станi, допоки я не пiдхоплюю iх та не повертаю назад до комiрчини думок – адже тепер знаю, що сама маю iх вiдгадати.

– Ходiмо, я проведу вас, – каже бiлявка i встае з-за столу.

Вона пересуваеться доволi швидко, тому я ледь поспiваю за нею.

– Хто ви? – звертаюсь я до неi, коли ми пiдходимо до глухоi стiни.

– Працiвник, що сумлiнно виконуе свою роботу, – говорить вона i бере мене за руку.

За якусь мить ми опиняемось у звичайнiй квартирi – невеличкiй, але доволi затишнiй студiо з начиненою кухнею та просторим коридором.

– Тут ви мешкатимете, допоки буде потрiбно, – каже вона i вже, здаеться, збираеться зникнути.

Я стрiмко ловлю ii за лiкоть.

– Чекайте, а що ж робити менi?

– Ви маете самi все зрозумiти, – повторюеться вона i справдi розчиняеться у повiтрi, наче досвiдчений фокусник-iллюзiонiст.

Я лишаюся сама, а надворi лиш тихо гудять поодинокi автiвки та зринають далекi голоси перехожих.

Де я, що маю робити, куди далi йти?

Перше, чого я бажаю – це бiгти до Вадима, аби запевнити його, що зi мною все добре. А потiм навiдати матiр з Богданом, аби також сповiстити гарну новину.

Цiкаво, як вони вiдреагують, коли побачать мене? Адже, певно, вже вважають мене мертвою…

Я застигаю перед високим дзеркалом у вбиральнi. У ньому вiдбиваеться крупна та висока жiночка рокiв сорока п’яти, з прогалинами сивого волосся на круглiй головi iз мiцною шиею.

Усвiдомлюю, що у такому виглядi вони навряд чи впiзнають мене…

Я зустрiчаю Вадима бiля пiд’iзду. Вiн сидить на лавцi та гортае вранiшню газету – його улюблене заняття i найважливiший пунктик у проводженнi вiльного часу. Вiн кидае на мене стрiмкий, байдужий погляд та знову поринае у читання, в той час як у мене вибухають всерединi блискавки.

Ось вiн, поруч. Я можу торкнутися його руки чи щоки, але не здатна це зробити.