Танго долі

 – А як же тепер наша поiздка в Буковель?

– Ти гадаеш, що моя нога буде в недiездатному станi ще пiв року? – питанням на питання вiдповiла я. – Ну дякую тобi за чудовi перспективи i вiру в мое одужання!

Прострибавши на однiй нозi до кухнi, я ввiмкнула чайник i присiла на табурет. За мить до мене приедналась Олеся, одразу ж пiдходячи до холодильника.

– Як завжди, порожньо… – задумливо, нiби до самоi себе, сказала вона. – І з чого тобi приготувати iсти?

– По-перше, я не настiльки немiчна аби не бути спроможною приготувати собi якусь страву.

 – вiдповiла я, слiдкуючи за ii хаотичними рухами. – По-друге, кiлька годин тому мене вже нагодували снiданком.

Подруга вiдiрвалась вiд розглядання полиць холодильника i зацiкавлено подивилась на мене.

– І хто ж це був?

– Богдан. – легко вiдповiла я, нiби вона й сама мала про це здогадатися.

– А куди ж вiн зник? – з нотками розчарування запитала вона. – Менi сподобалося з ним спiлкуватися. Напевно, вiн единий, хто справдi пiдходить тобi.

– І з чого ж ти зробила такi висновки, – з iронiею запитала я. – Якщо майже весь вечiр ти цiлувалася зi своiм Ванею в закутках кафе?

Я помiтила, що вона почервонiла.

– Мiж iншим, це був перший повноцiнний вечiр, проведений без Макса. – виправдалась вона. – Якби ти знала наскiльки у подружньому життi не вистачае романтики… Я вже й забула, що значить проводити з коханим цiлий день, не боячись бути потурбованою дитиною.

– А Богдан тобi точно пiдходить! – додала вона за хвилину.

 – Вiн такий серйозний та розумний… Думаю, вiн зможе стримувати твою енергiю i направляти ii в мирне джерело.

– Тобто я направляю ii у невiрному напрямку? – образилась я.

– У деякi моменти так. Хоча, можливо, саме це i зробило тебе особливою в його очах?

Ми сидiли на диванi i, щiльно закутавшись у ковдру, переглядали романтичний фiльм. Сюжет пiдходив до кiнця i ми вдвох ледь не плавали у морi власних слiз. Нiколи не любила таких стрiчок! Тодi чому я ii дивлюся зараз?

– Ваня з Максом сьогоднi вдвох на господарствi? – запитала я, коли подруга заправляла постiль.

– Ага. – погодилась вона, продовжуючи боротися iз широким простирадлом. – Боюся, нiчого доброго з цього не вийде, але ж мають вони колись привчатися до самостiйностi. А то у них раптом що – одразу до мами. А тут все, лафа кiнчилась.

– Я навiть телефон вимкнула. – по-дитячому сказала вона i покрутила передi мною слухавкою.