Пробач, Марцело…

Пробач, Марцело…

Вiкторiя Андрусiв

Молода журналiстка з Праги мрiе дослiдити власнi коренi, що походять з Украiни.. Вирушивши задля цього до землi, де похованi ii бабуся з дiдусем, вона зустрiчае чоловiка, в якого закохуеться з першого погляду. За дивним збiгом обставин з’ясовуеться, що iсторii двох родин у далекому минулому переплiталися помiж собою. Дiзнавшись про те, що ii наречений належить до кримiнального свiту обидвох держав ( Украiни та Чехii) героiня переживае складнi внутрiшнi протирiччя, однак не знаходить у собi сили розлучитися з коханим.

Намагаючись допомогти йому у вирiшеннi конфлiкту з правоохоронцями, новинарка ставить пiд загрозу свiй статус « матерi Терези», здобутий внаслiдок захисту на шпальтах часопису прав украiнських заробiтчан за кордоном. Завдяки екстремальним обставинам жiнка стае певною мiрою спiвучасницею злочинних подiй, однак до останнього бореться за те, аби залишитися поруч з чоловiком, якого так неочiкувано зустрiла у далекому карпатському селi…

Вiкторiя Андрусiв

ПРОБАЧ, МАРЦЕЛО…

Глава 1

НАДИБАНЕЦЬ

– …Не сиди на каменi, застудишся.

Марцела подумала – причулося, адже, прочесавши ледь не увесь цвинтар, нiкого не зустрiла. Перед очима – самi могили, у цьому кутi здебiльшого старi, з вицвiлими табличками на стелах, а подекуди й зовсiм без стели та ознак причетностi комусь… Де- не-де скособоченi хрести вже ледь не лягали поруч з господарями, i Марцелi було безмежно сумно за тими людьми попiд похиленими хрестами, попри те, що iх нiколи не знала.

Блукала помiж дерев у пошуках трьох покарлючених берiзок, поряд з якими, як пояснили люди у селi, лежали ii бабця з дiдом… Берiзок на цвинтарi було багато, й чомусь в основному клишоногих…

Роздряпуючи до кровi руки, Марцела продиралася крiзь терня здичавiлоi ожини i чомусь виходила на те саме мiсце, звiдки розпочинала пошук. Ще трохи, i охопив би цiлковитий розпач, якби раптом на надщербленiм, врослiм у землю надгрiбку перед ii очима, неначе надiсланi самим Богоньком за терплячiсть, не вигулькнули двi свiтлини.

Вони були точнiсiнько такими, якi не раз розглядала, вивчаючи мiлiметр за мiлiметром, у сiмейному альбомi. Як отi останнi примудрилися вцiлiти внаслiдок нескiнченних родинних переiздiв, для Марцели залишилося таемницею… Просто збереглися i все – лежали собi спокiйнiсiнько, зафiксованi зiм’ятими куточками матового чорно-бiлого паперу з зубчатими крайками у витятих смужках цупкого альбомного картону.