Пробач, Марцело…

Захищенi вибляклою, але твердою палiтурою, бабця з дiдом дивилися зi свiтлини на онуку, чи то пак не на онуку, а кудись трохи убiк, у далину, як люблять фокусувати погляд фотографи, i тим самим начебто видивлялися, хто ж то там за обрiем часу вiдрiзком у пiвсторiччя придивлятиметься до них з ретельнiстю дослiдника, звiряючи власнi риси з пращурiвськими.

– Ти чуеш чи нi? Не годиться дiвчинi на каменi сидiти. Тобi ще дiтей народжувати…

Марцела подивовано обернулася – хто б це отут, за тисячу кiлометрiв вiд рiдноi домiвки, дбав про ii ще не народжених дiтей? Неподалiк стояв хлопець чи молодий чоловiк (визiрно важко було визначити його вiк).

Вбраний був нетипово охайно для сiльськоi мiсцевостi – у стильнi джинси та вiтрiвку. Лишень кросiвки, подiбно до Марцелиних, були вщент замащенi цвинтарною багнюкою. Його великi блакитнi очi прозраджували цiкавiсть. Але це не здивувало – блукаючи селом, Марцела встигла збагнути оту чудернацьку притаманнiсть мiсцевих залучатися геть до всього, що вiдбуваеться навколо.

– Ти чия будеш? – Хлопець поводився запанiбрата, немов перед ним – дiвчисько iз сусiднього села. – Щось я ранiше тебе тут не бачив…

Марцела пiдвелася з кам’яного надгрiбку i струсила пилюку iз джинсiв.

– А ти чий будеш?

– Ого! Ти, як бач, не мiсцева, раз таке запитуеш…

– Не мiсцева. Тобто, трохи й мiсцева, позаяк… – Марцела зиркнула на свiтлини, з яких ще зовсiм молода всмiхнена жiнка та поважний, з прямокутними, мов у Гiтлера, вусиками, чоловiк дивилися повз неi.

 – Це – моi бабця й дiдусь.

Хлопець пiдiйшов ближче, намагаючись вичитати викарбуваний попiд свiтлинами напiвстертий напис.

– То ж треба! З тiеi файти у селi вже нiкого не знайдеш…

– Зате я е…

Хлопець з цiкавiстю розглядав молоду жiночку, яка зi спини здалася йому зовсiм юною, однак розважливiсть поведiнки й розмови свiдчила про ii зрiлiсть.

– Це твоя машина отам, просто попiд воротами?

– Моя, – Марцела сполошилася. – А що, комусь заважае? Я вже йду…

– Та нi, на щастя, поповнення сьогоднi тут не передбачаеться… Просто дивлюся – чеськi номери…

– Я з Праги приiхала.

– Ось воно що! А я чую по розмовi – щось не те… Ти розмовляеш украiнською так, як наша вчителька у школi. Ми ii «чикалкою» дражнили, бо вишукана лiтературна украiнська страх як дратувала.