Пробач, Марцело…

– Ну знаеш… Як на людину, котра вперше вiдвiдала свою етнiчну вотчину, я говорю доволi пристойно…

– То ти вперше в Украiнi?!

– Уяви собi… – Марцела пiдiбрала iз землi наплiчник i, струснувши з нього залишки вологоi трави, зiбралася йти. – Вже кiлька рокiв збиралася приiхати – вiдтодi, як поховала маму, та щоразу щось заважало… Врештi- решт постановила – як не зараз, то нiколи. І справа навiть не в тiм, що пообiцяла мамi. Нi… Сама вiдчувала обов’язок. Навiть не обов’язок, потребу.

А в тебе… хто тут?

– Я приятеля вiдвiдав… Вiн менi майже братом був. Недавно уб… загинув… – хлопець осiкся i махнув рукою у напрямку вiддаленоi мiсцини цвинтаря, де пiстрявими вiд пластикових крикливих квiтiв курганами височiли свiжi могили. – Нещасливий випадок…

– Спiвчуваю… – Марцела з цiкавiстю придивлялася до високих насипiв з кольоровими, мов на бразильському карнавалi, вiнками – такого ще не бачила. Вдома небiжчикiв здебiльшого кремували, а цвинтарнi церемонii вiдбувалися стримано, ледь не суворо, як i належало подii.

– Знаеш, у нас iстотно вiдрiзняються звичаi… Я обов’язково приiду ще, але з iншою метою. Хотiлося б усе докладно вивчити, описати, проаналiзувати… Людина мае знати власнi коренi. – Марцела перестрибувала через острiвцi багнюки, потай дивуючись, чому помiж могилками не вимощенi дорiжки, як у них на «гжбiтовi», куди навiдувалась до мами. Недоглянутiсть цвинтаря Марцелу дивувала, але вголос цього не виказувала, аби не уразити випадкового спiвбесiдника.

Тим часом чоловiк раз у раз пiдставляв руку, рятуючи вiд хлюпавки.

– То ти – писака? Чи, може, iсторик?

– Авжеж, журналiстка… – всмiхнулася його кмiтливостi.

Незабаром у поле зору потрапив ii рiднесенький «броучек», що пiдпирав цвинтарний паркан – мiнiатюрний червоний «сiтроенчик» – невичерпна тема знущань редакцiйних колег. Властиво, зрадiла, бо здавалося, цвинтарю немае кiнця, i без сторонньоi допомоги довго довелось би блукати у пошуках виходу iз заплутаних могильних лабiринтiв.

Поруч з обляпаним багнюкою «жучком» зверхньо красувався чорний неймовiрно чистий (що, враховуючи бездорiжжя, викликало неабиякий подив) iз затемненими вiкнами «мерседес».

– А ти, як бач, серйозна пташка. – Марцела допитливо змiряла супутника поглядом. – З вигляду й не скажеш.

– А як я маю виглядати? – розсмiявся хлопець, вимкнувши не виймаючи з кишенi алярм.