Танго долі

– То що, пiдеш зi мною на побачення?

– Коли? – вiдреагувала я, не приховуючи свого бажання побачити його.

– Сьогоднi о четвертiй. – проiнструктував вiн. – У ботанiчному саду якраз сезон цвiтiння бузку. Ти ж не хочеш це пропустити?

– Є… – немов старий комп’ютер зависнула я. – Так, тобто нi…

«Ну ти й гальмо!» – крикнув чортик на моему плечi. – «Коли ти вже навчишся виразно говорити?»

– Я так розумiю це означае згоду?

– Анюта, привiт! – весело прощебетала я, наводячи останнi риси в макiяжi.

– Як твоя голова?

– Трiщить. – чесно вiдповiла вона, втомлено зiтхаючи. – Алкоголь – це зло.

– А зло потрiбно знищувати. – повторила я нашу улюблену фразу i поглянула на себе в дзеркало.

На щастя, макiяж вийшов чудово – не дуже яскраво аби зробити мене вульгарною, але й не настiльки непоказним, аби я виглядала простачкою. Природнiй, майже мiй щоденний макiяж. Хiба що не вистачае червоноi помади – головноi зброi, яку я використовую в особливих випадках.

Хоча незрозумiло чому, адже вона так менi пасуе…

– Що? – отямилась я, почувши Анютин голос. – Ти щось казала?

– Питала чому телефонуеш.

– Сьогоднi я нарештi йду на побачення! – радiсно сповiстила я i прикусила язик.

Ну чому я така дурепа? Адже вчора я так вперто намагалася переконати подруг, що Богдан мiй коханий!

– Тобто ранiше ти не ходила на побачення? – розгубилась ще заспана Аня. – А як же Богдан?

– Тiльки пообiцяй, що нiкому не вiдкриеш моеi таемницi.

– тихо попросила я, нiби боялась, що нас пiдслухають. – Насправдi, я познайомилась з Богданом на сорок хвилин ранiше вiд вас.

– Це як? – ще бiльше отетерiла подруга.

– Ми зiштовхнулися на автобуснiй зупинцi. – пояснила я i розповiла про нашу фатальну зустрiч iз ним.

– Слухай… – мрiйливо промовила Аня. – А може це доля?

Я зiтхнула, згадуючи його синi очi та малюючи в уявi нашу сьогоднiшню зустрiч. А може це й справдi – доля?

Якщо ви невдаха, то врятувати вас вiд самого себе не зможе нiхто.

Вбрана у чорнi джинси та блакитну блузу, що гарно пiдкреслювали мою фiгуру, я замрiяно йшла шумною вуличкою. Мое волосся розвiвалося пiд подувами грайливого вiтерця i я з радiсним хвилюванням, в очiкуваннi рандеву, крокувала брущатою дорогою. Було досить гамiрно i я навiть трiшки засмутилась – усамiтнитися у такому натовпi нам точно не вдасться.