Ім’я рози

 – Ти вже не серед своеi голодраноi братii! Про те, щоб давати дiтям Божим, подбае абатове милосердя!

Сальватор спохмурнiв на виду i, вкрай сердитий, обернувся:

– Жаден я тобi не братчик-мiнорит! Я’сьм монах Sancti Benedicti![101 - Святого Бенедикта (лат.).]Merdre a toy[102 - Тут: Іди до дiдька (спотв. фр.). Фарс «Убу-король» французького драматурга Альфреда Жаррi (1873–1907), якого вважають предтечею театру абсурду, починаеться власне зi слова merdre (насправдi такого слова у французькiй мовi нема).

], богомиле рiвняний!

– Вiд богомила чую, i богомилка та сучка, яку ти граеш тут по ночах прутнем своiм христопродавчим, плюгавче один!

Сальватор притьмом вигнав козопасiв i мимохiдь кинув на нас стурбований погляд.

– Брате, – озвався вiн до Вiльяма, – оборонь свiй чин, що моiм не е, повiдж йому, що filios Francisci[103 - Дiти Франциска (лат.).] не суть христопродавцi! – Вiдтак шепнув менi на вухо: – Олжа се, тьху, – i сплюнув на землю.

Кухар грубо виштовхав його за дверi i зачинив iх за його спиною.

– Брате, – шанобливо сказав вiн Вiльямовi, – я не говорив зле про ваш чин i про святих людей, якi до нього належать. Я розмовляв з цим лжемiноритом i лжебенедиктинцем, а вiн нi риба нi м’ясо.

– Я знаю, звiдки вiн прийшов, – примирливо мовив Вiльям. – Але тепер вiн – такий самий чернець, як i ти, i йому теж належиться братня пошана.

– Але вiн пхае носа куди не треба, бо його захищае келар, i вiн сам уже став вважати себе келарем.

Порядкуе в абатствi i вдень, i вночi, мовби все це його!

– Чому вночi? – спитав Вiльям. Кухар махнув рукою, мовляв, вiн не бажае говорити про нечестивi речi. Вiльям бiльш нiчого його не питав i допив свое молоко.

Моя цiкавiсть розпалювалася все дужче й дужче. Зустрiч з Убертином, поголоски про Сальваторове i келареве минуле, дедалi частiшi натяки на братчикiв i мiноритiв-еретикiв, якi я чув у тi днi, небажання учителя розповiсти менi про фра Дольчина… Вервечка образiв у моiй головi почала складатися в картину.

От, примiром, бувши в дорозi, ми принаймнi двiчi бачили процесii флагелантiв. За першим разом мiсцева люднiсть дивилась на них, як на святих, за другим разом пiшов поголос, що вони еретики. А то були тi самi люди. Вони ходили процесiями вулицями мiста, пара за парою, прикритi лише у соромливих мiсцях, позбувшись будь-якого почуття стиду.