Ім’я рози

Проте мiй американський видавець Гелен Вольфф звернула мою увагу на те, що европейський читач, навiть якщо не вивчав латини у школi, мае у своiй головi стiльки написiв, прочитаних на фасадах палацiв або церков, i чув стiльки фiлософських, юридичних чи релiгiйних цитат латиною, що його не кидають у жах такi слова, як (скажiмо) dominus або legitur. Натомiсть американський читач матиме набагато бiльшi труднощi – так, якби у нас з явився роман з численними цитатами угорською мовою.

Тодi ми з моiм перекладачем Бiлом Вiвером взялися скорочувати, хоч i не набагато, уступи латиною, iнодi починаючи цитату латиною, а тодi продовжуючи англiйською, або ж залишаючи цитату, але потiм переказуючи ii найважливiшу частину – i в цьому я мав на мислi звичаi моiх краiв, де, розмовляючи дiалектом, повторюють найважливiшi твердження лiтературною iталiйською, щоб наголосити на них.

Перечитуючи потiм англiйську версiю, я усвiдомив, що скорочення цi зовсiм не псували стилю тексту, а лиш робили менш важкостравними деякi уступи.

Тодi я вирiшив полегшити також iталiйську версiю. Вiдразу згадуеться менi випадок, коли пiд час суперечки в бiблiотецi Хорхе каже: «Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse». Суворий старець не мiг не вдатися тут до священноi мови, але вiдразу по тому, говорячи про те, як святий Лаврентiй на решiтцi глумливо просив своiх катiв перевернути його на другий бiк (з цитатою «manduca, iam coctum est»), я прямо переповiв цей епiзод iталiйською, щоб зробити дотепнiсть зрозумiлiшою. Крiм того, у такий спосiб я скоротив первiсних дев’ять рядкiв до чотирьох, надаючи ритмовi обмiну реплiками бiльшоi легкостi.

Інодi у письменникiв бувае так, як у дантистiв – пацiент вiдчувае у ротi щось немов кам’яну брилу, та варто лиш легенько пройтися бором, i всю важкiсть як рукою зняло. Досить усунути одне слово, щоб набув легкостi цiлий абзац.

Ось i все. Якби оголосили конкурс щодо того, який читач виявить усi мiсця, де я внiс змiни, переможця не було б, бо iнодi мое втручання стосувалося сполучника або ж iншого незначного елементу i залишаеться зовсiм непомiтним.

Можливо, навiть не варто було про це згадувати, та оскiльки це видання, з огляду на дотримання бiблiографiчноi точностi, характеризуеться як «перероблене», то сказати це було моiм обов’язком.

У. Е.

Ясна рiч, рукопис

16 серпня 1968 року до рук менi потрапив томик пера якогось абата Валяе, «Le manuscrit de Dom Adson de Melk, traduit en Frammise daprеs ledition de Dom J.