Ім’я рози

Отже, iдеi, якi ранiше допомогли менi уявити собi ще не баченого коня, були чистими знаками, як знаками iдеi коня були його слiди на снiгу: а знаки i знаки знакiв ми вживаемо лише тодi, коли не маемо перед собою речей.

Ще ранiше я чув, як вiн з великим скептицизмом говорив про унiверсальнi iдеi i з великою шанобою – про речi iндивiдуальнi: пiзнiше я переконався, що цю його схильнiсть зумовило i його британське походження, i належнiсть до францисканського чину. Але того дня я не мав сили зачинати богословськi диспути: от я й зiбгався клубочком у видiленому менi мiсцi, обгорнувся ковдрою i запав у глибокий сон.

Новоприбулому могло здатися, що то лежить якийсь клунок. Так i справдi здалося абатовi, коли близько часу третього вiн прийшов поговорити з Вiльямом. Тож менi вдалося непомiченим пiдслухати iхню першу бесiду. Без жодного злого умислу, адже показатися раптом гостевi було б куди негречнiше, нiж смиренно принишкнути, що я й зробив.

* * *

Отже, Аббон увiйшов, вибачився за вторгнення, ще раз висловив свою радiсть з приводу Вiльямового прибуття i сказав, що мае поговорити з ним про доволi серйознi речi.

Вiн став вихваляти кмiтливiсть, яку виказав Вiльям в iсторii з конем, i запитав, яким чином вiн змiг так точно описати тварину, якоi нiколи не бачив. Вiльям стисло описав йому шлях свого розумування, i гострота його розуму вельми втiшила настоятеля. Мовляв, не можна було очiкувати меншого вiд мужа, якого випереджала слава про велику проникливiсть.

Настоятель сказав, що одержав був листа вiд абата Фарфського, який не лише розповiв йому про доручення, що його дав Вiльямовi iмператор (про нього ще буде мова у наступнi днi), але й повiдомив, що учитель мiй був iнквiзитором на деяких процесах в Англii та в Італii, де вiдзначився своею проникливiстю, а ще бiльше великою людянiстю.

– Менi вельми припало до вподоби, – додав абат, – що у багатьох випадках ви визнавали невиннiсть звинуваченого.

Я вiрю, а тим паче у сi вельми сумнi днi, що лукавий ненастанно присутнiй у людських речах, – i крадькома озирнувся, мовби пiдозрюючи, що ворог блукае й у сих мурах, – але вiрю i в те, що супостат не завше дiе безпосередньо. Я знаю, що вiн може пiдбурити своi жертви, аби вони лиходiяли так, що провина впаде на праведного, i потiм насолоджуватиметься тим, що замiсть його прислужника спалять праведника.