Ім’я рози

Цiй мiцнiй монастирськiй церквi, подiбнiй до церков, що iх будували нашi предки у Провансi та Лангедоку, чужий був смiливий розмах i надмiр прикрас, властивий сучасному стилю, i, гадаю, лиш вiднедавна став оздоблювати ii шпиль над хорами, смiливо спрямований у небесне склепiння.

Перед входом, який на перше око здавався однiею великою аркою, стояли двi прямi, нiчим не прикрашенi колони; вiд них двома уступами вiдходив одвiрок, увiнчаний низкою iнших арок, якi вели погляд, немов у глиб безоднi, до самого порталу, що ховався у затiнку.

Над порталом нависав великий тимпан, з бокiв його пiдтримували два контрфорси, а посерединi – рiзьблений пiлястр, що роздiляв вхiд на два отвори, захищенi кованими дубовими дверима. О тiй порi дня блiде сонце майже прямовисно свiтило у дах, i свiтло косо падало на фасад, не освiтлюючи тимпана; тому, минувши колони, ми раптом опинилися пiд гущавиною арочних склепiнь, що вiдходили вiд ряду менших колон, якi слугували домiрною пiдмогою контрфорсам. Коли очi моi врештi звикли до напiвзатiнку, погляд мiй раптом заслiпила нiма оповiдь рiзьбленого каменя, безпосередньо доступна будь-чиему зоровi та уявi (недарма pictura est laicorum literatura[30 - Образи – це лiтература для простолюду (лат.).]), зануривши мене у видiння, про яке навiть нинi язик мiй ледве у змозi говорити.

Уздрiв я престол на небi i Того, Хто сидiв на ньому. Лик Сидячого був суворий i безпристрасний, широко розплющенi очi грiзно позирали на земне людство, що дiйшло до кiнця своеi iсторii, мае-статичнi волосся i борода, мов води рiки, однаковими, симетрично роздiленими струмками спадали на груди.

Вiнець у Нього на головi виблискував склицею й самоцвiтами, царська тунiка пурпурового кольору, оздоблена вишивкою i мереживом iз золотих та срiбних ниток, широкими фалдами спадала з колiн. Лiвиця, що спочивала на колiнах, тримала запечатану книгу, правиця ж пiдносилась у благословляюче-грiзному жестi. Лик Його яснiв у сяйвi страхiтливо чудовного, пишно оздобленого хрещатого нiмба, а навколо престолу i над головою Сидячого виблискувала райдуга, подiбна до смарагда. Перед престолом, пiд ногами Сидячого, плинуло море, до кришталю подiбне, а навколо Нього i навколо престолу уздрiв я чотирьох страхiтливих звiрiв – страхiтливих супроти мене, який дивився на них у захватi, але лагiдних i сумирних супроти Сидячого, якому вони безнастанно спiвали хвалу.