Ім’я рози

Себто вiн вигадав собi свою власну говiрку, використовуючи клаптi, вирванi з мов, на якi натрапляв на своему шляху; а якось я подумав, чи не була се – нi, не Адамова мова, якою розмовляло вiд початкiв свiту аж до падiння Вавилонськоi вежi блаженне людство, об’еднане единим говором, i не одна з тих мов, якi зродилися пiсля тiеi фатальноi подii, що роздiлила людство – сама вавилонська говiрка, якою вона була першого дня пiсля кари Божоi, мова первобутного сум’яття. Зрештою, Сальваторове язичiе важко було назвати мовою, адже кожна людська мова мае правила, а непорушний закон твердить, що кожне слово означае ad placitum[38 - За домовленiстю (лат.

).] щось одне, i не годиться собаку називати то собакою, то котом, чи вимовляти звуки, яким люди за взаемною згодою не надали певного сенсу, бо хiба хтось втямив би щось зi слова «бумбара»? І все ж я сяк-так розумiв, що хотiв сказати Сальватор, так само розумiли його й iншi. Був то знак, що говорив вiн не одним, а всiма нарiччями, i жодним як годиться, беручи слова то з одного, то з другого. Пiзнiше я навiть помiтив, що вiн мiг називати одну i ту ж рiч то латиною, то провансальською, i усвiдомив, що вiн не так складае власнi речення, як використовуе disiecta membra[39 - Розшматованi члени (лат.).] почутих ранiше фраз, залежно вiд ситуацii i вiд того, про що вiн говорить, немов мiг вiн говорити про якийсь харч лише словами людей, серед яких споживав його, i виражати свою радiсть лише висловами, якi чув вiд людей радiсних, у день, коли й сам вiдчував такi ж радощi. Його мова була схожа на його обличчя, яке немов було складене зi шматкiв облич iнших, чи на коштовнi релiкварii (si licet magnis componere parva[40 - Якщо великi речi можна порiвняти з малими (лат.). З «Георгiк» Публiя Вергiлiя Марона.], сирiч речi божественнi з речами диявольськими), що iх виготовляли iз залишкiв iнших священних предметiв. Коли я вперше побачив його обличчя i почув його мову, Сальватор здався менi дуже подiбним до тих волохатих i копитоногих покручiв, що iх я тiльки-но бачив пiд порталом. Пiзнiше я зрозумiв, що чоловiк цей мав добре серце i веселу вдачу. А ще пiзнiше… Та не буду забiгати наперед. Зрештою, тiльки-но вiн заговорив, мiй учитель з великою цiкавiстю почав його розпитувати.

– Чому ти кажеш – покаяйтеся? – спитав вiн.

– Вашмосцю брате всечеснейший, – вiдповiв Сальватор, уклонившись з-чудернацька, – Йсус гряде i людям мус ся покаяти.