Ім’я рози

А я заволав до нього: «Адельме, ти справдi з пекла? Якi ж вони, пекельнii муки?» Я тремтiв, бо саме вийшов був зi служби повечер’я, де читали страхiтливi уступи про гнiв Господнiй. А вiн мовив: «Муки пекельнi безконечно моторошнiшi, нiж язик наш може виговорити. Чи бачиш, – сказав вiн, – сю пелену фальшивих мудрощiв, яка огортала мене аж донинi? Вона тяжить i гне мене, мовби найбiльша паризька вежа чи найвища у свiтi гора лягла менi на плечi, i нiколи я вже бiльш не зможу скинути ii iз себе. Й сю покару наклала на мене Божа справедливiсть за мое марнославство, за те, що тiло свое я мав за мiсце насолод, i що вважав, буцiмто бiльше вiдаю вiд iнших, що любувався я потворними речами, в уявi iх своiй лелiючи, а тепер ще бiльших почвар породили вони в глибинi душi моеi – i мушу жити з ними вiчно.

Чи бачиш? Пiдшивка сеi пелени – немов жарини i палкий вогонь, i сей вогонь жере мое тiло, i мука ся дана менi за ганебний злочин плотi, яким себе я закаляв, й огонь сей безупинно палить i спустошуе мене! Подай же руку, навчителю мiй незрiвнянний, – вiв далi вiн, – щоб зустрiч ця зi мною стала тобi корисною наукою, вiдплатою за всю ту науку, яку одержав я вiд тебе, подай же менi руку свою, мiй неперевершений навчителю!» Вiн махнув рукою, i з пальця його, що ярiвся вогнем, менi на руку впала краплина його поту i немов наскрiзь пропекла менi долоню, i багато днiв мав я сей знак, лише ховав його вiд усiх. І зник вiн мiж гробами, а наступного ранку я дiзнався, що тiло того, хто вселив тодi у мене такий жах, у той час лежало вже бездиханне у пiднiжжi скелi.

Беренгарiй захлинався плачем. Вiльям спитав його:

– Чому вiн назвав тебе своiм неперевершеним навчителем? Ви ж були того самого вiку. Ти чогось його навчив?

Беренгарiй сховав голову, натягнувши каптура на обличчя, i впав навколiшки, обхопивши Вiльяма за ноги:

– Не знаю, не вiдаю, чому вiн так назвав мене, я нiчого його не вчив! – i вибухнув схлипами. – Я боюсь, отче, дозвольте висповiдатись вам, змилуйтесь надо мною, диявол пожирае моi нутрощi!

Вiльям вiдсунув його вiд себе i простяг руку, допомагаючи пiдвестися.

– Нi, Беренгарiю, – мовив вiн йому, – не проси мене прийняти твою сповiдь. Не запечатуй моi вуста, вiдкриваючи своi. Я хочу дещо почути вiд тебе, але мусиш сказати менi це iншим способом. А як не скажеш, я дiзнаюсь самотужки. Проси у мене милосердя, якщо хочеш, та не проси мовчання. Занадто вперто всi мовчать у цiй обителi.