Леопард

Унизу було безвiтряно, зате тут, нагорi, на десятиметровiй вишцi для стрибкiв у воду, поривчастий вiтер був дуже сильний. Марiт вiдчувала стукiт у скронях, у горлi, у паху, як у кожнiй клiтинцi ii тiла пульсувала кров, свiжа, життедайна. Як чудово жити на свiтi! Почуватися живою. Зiйшовши сходинками на вишку, вона майже не засапалася, лише вiдчувала, як калатае серце, цей незрадливий м’яз. Марiт глянула вниз, у порожнiй басейн. Мiсячне сяйво надавало йому майже надприродного блакитнуватого вiдтiнку. Годинник на iншому боцi басейну зупинився на десяти хвилинах по п’ятiй.

Час зупинився. Вона мала змогу роздивитися мiсто, вогнi автiвок на Кiркевейен. Так близько i водночас так далеко. Задалеко, аби хтось змiг ii почути.

Вона дихала. Але все одно нiби вже померла. Навколо шиi було намотано мотузку, товстезну, як канат. Марiт мала змогу чути крики чайок, примар, до яких вона незабаром приеднаеться. Вона не думала про смерть. Вона думала про життя. Про те, як радiсно тепер стала б жити. Думала про всi дрiбнi й великi справи, якi б утiлила в життя.

Вона б поiхала у краiни, яких нiколи не бачила, спостерiгала б за тим, як ростуть ii небожi, й побачила б, що свiт нарештi схаменувся.

Спочатку був нiж, лезо, котре блищало у свiтлi вуличних лiхтарiв, прикладене до ii горла. Кажуть, страх додае сил. У неi вiн усi сили вкрав. Думка про сталь, яка кремсатиме ii тiло, обернула ii на безпорадну тремтливу скиглiйку. І коли вiн наказав iй перелiзти через огорожу, вона не змогла, упала й так лежала, наче лантух, а щоками стiкали сльози.

Бо вона знала, що станеться далi. Й вона не спроможна цьому завадити i робитиме все, аби лише ii не чикрижили отим ножем. Адже iй так хочеться жити, ще хоч трохи. Якщо не кiлька рокiв, то хоч кiлька хвилин – та ж сама арифметика, слiпа, божевiльна логiка, яка керуе всiма людьми.

Марiт хотiла заговорити, пояснити, що неспроможна перелiзти через огорожу, вона забулася, що було наказано мовчати. Нiж ужалив ii, нiби змiя, заповз iй до рота, повернувся так, що захрустiли зуби, а потiм його витягли.

Враз ринула кров. Чоловiк прошепотiв щось з-пiд маски, а тодi штурханами погнав ii уздовж паркану. До мiсця за кущами, де в огорожi була дiрка, саме туди вiн ii i проштовхнув.

Марiт Ульсен проковтнула кров, яка досi наповнювала рота, й поглянула на трибуни внизу. Вони теж нiби потопали у синьому мiсячному свiтлi. Вони такi порожнi, як на закритому судовому засiданнi без глядачiв та присяжних, лише суддя. Нiяких роззяв на стратi, лише кат.