Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

Вiн застогнав, похнюпив голову i звiсив руки, але за мить знову випростався. Ми наддали ходи. Вiн щось мугикав собi пiд нiс. Я не впевнений, але, здаеться, вiн наспiвував псалом. Я подумував, чи не запитати, яке мае iм’я його мати, – могло би згодитися, коли я повернуся в село. Наприклад, якщо я забуду, де iхнiй будинок. Але щось менi заважало сформулювати питання.

– Осьде й хатина, – показав Кнут рукою.

Я дiстав бiнокль i налаштував його: у Б-8 треба сфокусовувати кожен окуляр окремо. За миготливою пеленою мошви вимальовувалося щось радше схоже на дровник, нiж на хатину.

Жодних вiкон, наскiльки я мiг розгледiти; лише сiра маса нефарбованих пересохлих дощок навколо вузького чорного комина.

Ми рушили далi, i я, напевне, замислився про щось сторонне, коли моi очi враз помiтили рух. Рух чогось набагато бiльшого за мошву чи комарiв раптом порушив монотоннiсть пейзажу метрiв за сто вiд нас. Серце менi на мить завмерло, а тодi закалатало. Почулося дивне клацання, i могутня рогата iстота промчала заростями вересу.

– Букк, – упевнено визначив Кнут самця.

Мiй пульс поступово повернувся до нормального ритму.

– А з чого знати, що не-е… ота iнша?

Кнут витрiщився на мене ошелешено.

– В Осло не так часто бачиш пiвнiчних оленiв, – пояснив я, – хоч букка, хоч ту…

– Сiмль, – пiдказав Кнут назву самицi. – Видно з того, що самцi мають бiльшi роги. Дивись, вiн iх чухае об дерево.

Олень зупинився в заростях позаду хатини i став терти рогами стовбур берези.

– Вiн кору обдирае, щоб з’iсти ii?

Кнут розреготався:

– Оленi харчуються ягелем.

Звiсно ж, оленi харчуються ягелем. Ми проходили в школi, що ягель – це рiзновид моху, який росте у цих краях, ближче до Пiвнiчного кола. Ми читали, що йойк – це традицiйний саамський горловий спiв, що лавво – це житло, схоже на iндiанський вiгвам, i що Фiннмарк вiддалений вiд Осло набагато бiльше, нiж Лондон чи Париж. І ще нас навчали технiки, яка допомагае запам’ятовувати назви фйордiв, але навряд чи хто з нас пригадае зараз ту технiку чи назви бiльшостi фйордiв.

Принаймнi не я, хоча й вiдучився п’ятнадцять рокiв, з яких два – в унiверситетi, здебiльшого перескакуючи з п’ятого на десяте.

– Вiн у такий спосiб чистить роги, – пояснив Кнут. – Вони це роблять у серпнi. Коли я був маленьким, дiдусь казав, вони чухають роги, бо iм дуже свербить.

Вiн казав, по-старечому прицмокуючи, нiби нарiкаючи на те, яким наiвним був колись.