Привид

Однак усi сходилися на тому, що це була професiйна органiзацiя, новачки нiкого не боялися, i тому було б краще знати про них забагато, анiж замало.

То була гiвняна осiнь.

Я вже давно вилетiв у фiнансову трубу, роботи не мав i змушений був сидiти й не рипатися. Якось я знайшов покупця на апаратуру музичноi групи в примiщеннi на вулицi Бiспегата, i вiн навiть приходив на ту апаратуру подивитися. Менi вдалося переконати його, що вона – моя власна. Зрештою, я ж тут жив, як-не-як! Залишилося тiльки узгодити час, коли вiн змiг би приiхати i забрати ii.

І в цей момент з’явилася Ірен, наче той янгол-рятiвник. Мила рудувата Ірен з ластовинням на лицi. Якось одним жовтневим ранком я щось робив з якимись хлопцями в парку Софiенберг, аж раптом з’являеться вона, ледь не плачучи вiд щастя. Я спитав ii, чи мае вона грошi, i вона помахала карткою Visa. То була картка Рольфа, ii батька. Ми пiшли до найближчого касового апарата i випорожнили геть увесь його рахунок. Спочатку Ірен не хотiла, та коли я пояснив iй, що вiд цього залежало мое життя, вона зрозумiла, що просто мусить це зробити. Ми пiшли до «Олiмпена», попоiли там i попили, купили кiлька грамiв спiду, а потiм повернулися до мене на Бiспегату. Вона розповiла, що страшенно посварилася з матiр’ю. І залишилася у мене ночувати. Наступного дня я взяв ii з собою на вокзал. Там ми зустрiли Туту. Вiн сидiв на своему мотоциклi в шкiрянцi з вовчою головою на спинi. Незважаючи на стильну козлину борiдку, пiратський шарф на шиi i татуювання, що виднiлися з-пiд комiрця, вiн все одно мав вигляд огидного довбаного лакея. Забачивши, що я до нього йду, вiн ледь не зiскочив зi свого байка, щоби кинутися за мною навздогiн. Та я й не думав тiкати, а натомiсть вiддав йому двадцять тисяч боргу плюс п’ять штук за процентами. Подякував за те, що вiн позичив менi грошей на вiдпустку. І висловив сподiвання, що ми все почнемо з чистого аркуша. Позираючи на Ірен, Туту зателефонував Одiну. Я вiдразу ж зрозумiв, що йому треба. А вiн знову поглянув на Ірен. Бiдолашну i зблiдлу красуню Ірен.

– Одiн каже, що йому т-т-треба ще п’ять, – сказав Туту. – Якщо нi, то вiн наказав п-п-п… – Вiн замовк i глибоко вдихнув.

– Побити мене, – пiдказав я.

– Так. Прямо зараз.

– Гаразд, я продам тобi сьогоднi двi партii товару.

– Тобi доведеться спершу за них зап-п-п-платити.

– Та годi тобi, я iх сплавлю за якихось двi години.

Туту окинув мене поглядом. Кивнув на Ірен, яка стояла на нижнiй сходинцi i чекала.