Син

То чому ж рада у своiй нескiнченнiй мудростi, дiдько iх усiх забирай, призначила його тiльки помiчником директора в’язницi, а головну посаду вiддала придурку з Галдернськоi в’язницi? Так, Франк був чимось на зразок необробленого алмаза i… нi, вiн не з тих, хто прогинатиметься пiд полiтикiв i стрибатиме з радощiв у вiдповiдь на кожну iхню нову яскраву iдею стосовно того, як реформувати тюремну систему, тим часом як попереднi реформи ще не реалiзованi. Натомiсть вiн знав, як виконувати свою роботу, – тримати людей пiд замком, не допускаючи, щоб вони вiд цього хворiли, конали чи робились помiтно гiршими людськими iстотами, нiж були.

Вiн зберiгав лояльнiсть до тих, хто заслужив на його лояльнiсть, i вiн умiв подбати про себе самого. Чого аж нiяк не можна було сказати про його начальство в цiй наскрiзь прогнилiй, полiтично мотивованiй iерархii. Перш нiж його навмисне оминули з посадою директора, Арiлд Франк сподiвався на невеличкий бюст у фойе пiсля вiдставки – на знак ушанування його заслуг, хоч дружина й твердила, мовляв, його бичача шия, бульдожаче обличчя i рiденький начiс поверх лисини не вартi увiчнення в мармурi. Але сам вiн тримався тiеi точки зору з цього питання, що, коли люди не в змозi вiддати належне твоiм досягненням, мусиш сам про це подбати.

– Арiлде, я не можу й далi цим займатись, – проказав панотець Волан у нього за спиною, коли вони йшли коридором.

– Займатись чим?

– Я капелан. Займатись тим, що ми робимо з хлопцем, – пiдбиваемо його взяти на себе те, чого вiн не робив.

Провину чоловiка, який…

– Замовкни!

За дверима контрольноi кiмнати, або «мiстка», як любив називати ii Франк, вони зустрiли старого, який покинув на мить драiти пiдлогу, щоб привiтно кивнути Франковi. Йоганнес був найстарiшим в’язнем у закладi й улюбленцем Франка, сердегою, що попався колись у минулому столiттi – майже випадково – за контрабанду наркотикiв; з тих пiр нiколи й мухи не образив, а за багато рокiв ув’язнення так призвичаiвся до режиму, так втягнувся i втихомирився, що едине, чого вiн боявся, був день майбутнього звiльнення.

На жаль, в’язнi, як-от вiн, не утворювали типовий контингент в’язницi такого рiвня, як Статен.

– Волане, тобi совiсть не дае спокою?

– Так, Арiлде, саме так.

Франк не мiг точно пригадати, коли його пiдлеглi почали звертатись до керiвникiв на iм’я чи коли начальники тюрем стали охочiше носити цивiльний одяг замiсть унiформи. У деяких тюрмах наглядачi теж почали вбиратись у цивiльне.