Син

Вiн не знав, чого чекати, i був так само вражений, як i решта, коли розлiгся вибух i екран розлетiвся на дрiбнi скалки.

Футболiст став, як укопаний.

– Усiм на пiдлогу!

Природа обдарувала Йоганнеса розгонистим баритоном, але зараз голос його пролунав, наче вереск iстеричноi баби.

Попри те, наказ був виконаний. Усвiдомлення того, що перед вами вiдчайдух зi смертельною зброею в руках, дiе сильнiше за найавторитетнiший голос. Усi трое вмить опустились на колiна i заклали руки за голови – так, нiби це вiдбувались навчальнi заняття, нiби вони вiдпрацьовували дii у вiдповiдь на погрози зброею.

Вони, можливо, й вiдпрацьовували. Вони знали, що цiлковита капiтуляцiя е единою адекватною вiдповiддю. І, напевне, едино прийнятною для iхнього рiвня зарплатнi.

– Лягайте на пiдлогу. Долiлиць!

Вони виконали слово в слово. Наче за помахом чарiвноi палички.

Вiн оглянув панель управлiння. Знайшов кнопку, що вiдмикала i замикала дверi до камер. Тодi ту, яка блокувала шлюзи й обидва входи-виходи. І нарештi велику червону кнопку – унiверсальну, – ту, яка вiдмикала всi до одноi дверi i могла застосовуватись тiльки в разi пожежi.

Вiн натиснув цю кнопку. Протяжний сигнал повiдомив, що вся в’язниця вiдiмкнена. І враз кумедна рiч спала йому на думку. Це ж саме те, чого вiн завжди прагнув. Стояти капiтаном на мiстку свого корабля.

– Так i лежати долiлиць, – наказав вiн голосом, що вже набрав сили. – Якщо хтось iз вас намагатиметься зупинити мене, я i моi спiльники помстимося вам i вашим родинам.

Пам’ятайте, хлопцi, що я все знаю про вас. Трiне, Вальбор…

Вiн перерахував iмена iхнiх дружин i дiтей, школи iхнiх малюкiв, iхнi захоплення, адреси, за якими кожен з них мешкав, – iнформацiю, накопичену впродовж рокiв мимоволi, завдяки щоденному спогляданню монiторiв. Закiнчивши свiй монолог, вiн залишив iх. Вийшов з дверей диспетчерськоi, а тодi кинувся бiгти. Вiн помчав коридором, потiм униз, поверхом нижче. Рвонув на себе першi дверi. Вони пiддалися. Вiн побiг далi, наступним коридором.

Серце скажено калатало, вiн стiльки часу не займався фiзкультурою, не тримав себе у належнiй формi. Гаразд, вiн мав намiр почати нинi. Другi дверi теж вiдчинились. Його ноги вiдмовлялися далi рухатись так швидко. Можливо, давався взнаки рак, можливо, вiн уже проник у його м’язи й ослабив iх. Третi дверi вели до шлюзу. Вiдлiчуючи секунди, вiн чекав, доки попереднi дверi з низьким гуком зачинялися за ним. Вiн дивився в глибину коридору, в бiк перевдягалень персоналу.