Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Я зроблю кiлька холостих пострiлiв у повiтря. Скорiш за все, дурна птаха втече.

– А як – нi? – кiнь недовiрливо зиркнув на князя, що сидiв позаду у сiдлi.

– За мене не переймайся. Хоч я i в’язень тiла твого товариша, а все ж iстота вiчна.

– Та я, йогi-го, – Кремез зробив пазу i знов подивися на беззвучного велетня. – За тебе не переймаюсь, прiрву тобi в голову, господарю.

– А?.. Он як? Та вiн, наче коней не iсть.

– Гарнi справи, – кiнь фиркнув. – Ти знаеш хоч щось насправдi?!

– Аби ти замовкнув – у мене б щастя побiльшало, – з презирством посмiхнувся князь.

 – Поiхали.

Тар вдарив коня ногами у боки, але тварина не ворухнулася. Стояв кiнь, як укопаний.

– Нi, йогi-го, – вiдмовився чотириногий. – Іди сам. Ти – iстота вiчна, а я – нi.

– Кремезе, а на дiлi – боягуз? – князь посмiхнувся. – То треба тобi iншого iм’я дати.

– Добре, йогi-го. Якщо повернешся – даси другого.

Трохи невдоволений, але здебiльш веселий Тар сплигнув з коня, зарядив два пiстоля, що лишилися йому вiд Якова холостими, i побiг iз криком та пострiлами у бiк велетня.

Кремез, готовий утекти у будь-яку мить, усе ж приборкав своi почуття i поплiвся за господарем.

Розлючений гавазмiй, окутий голосними криками та пострiлами, вiдчаiвся, та, схоже, мав намiр напасти на князя. Але, раптом, по селу почувся стукiт копит i з головноi вулицi, з-за тину шинка, показалися десяток козакiв у сiдлах, на чолi котрих був пустотливий кошовий отаман iз довгими, мабуть, з пiвсажня, вусами. Козаки палили у тварюку не холостими на зразок Тара, а бойовими, та це не мало значення.

Така порцiя гвалту була занадто значною, тому зляканий по вуха велетень зник у небi, швидко розмахуючи велетенськими крилами.

Козаки оточили князя в кiльце. Отаман, чиi вуса пiсля бадьороi верховоi iзди лежали на плечах та падали поза них, сплигнув з коня, швидко наблизився та мiцно обiйняв Тара.

– Якове, – розцiпив руки та вiдступив на крок позаду мовив довговусий. – Невже повернувся?

– Як бачиш, брате Могила.

Тар розвiв руки i зробив оберт навколо себе, аби продемонструвати усiм, що вiн i справдi цiлий-цiлiсiнький.

– Чом босий? – Могила показав на ноги князя. – Невже у пеклi так спекотно?

Князь здивовано зиркнув на ноги i згадав, що й справдi забув одягнути черевики – полишив iх на мотузцi, з’еднанiй iз сiдлом коня. Вiн мимоволi зняв iх пiд час спроб скоiти Дику сповiдь. Босi ноги слугували своерiдним збудником полегшення пiд час важких i стомлюючих жестiв.