Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Не надiйнiший спосiб, але трохи послаблював утому вiд чаропрактик[8 - Назва, яку використовують мiсцевi магiчнi вченi на замiну словам «заклинання» або ж «чари»].

– Ще й як спекотно, – згадавши усе це вiдмахнувся Тар.

– І коня загубив? – похмурiшав Могила. – Невже втратив товариша?

– Та нi, – князь показав на Кремеза, що майже наблизився до дружнього оточення. – Хуткiше, мiй хоробрий Махане.

Могила перекинув вуса на перед та, смiючись, запитав:

– Його ранiш, наче, по-iншому звали?

– Обставини, Остапе.

Там, звiдки я повернуся, багато чого по-iншому.

– Ну, то поiхали, – довговусий вправно заплигнув у сiдло. – Розповiси.

– Поiхали, – погодився князь та, у приклад Могили, повернувся до сiдла.

– А що таке, йогi-го, той Махан? – трохи вiдiрвавшись вiд ватаги, пошепки запитав кiнь.

– Ковбаса, – усмiхнувся князь, слiдкуючи, аби iх розмову нiхто не почув. – З особливо боягузливих коней.

Уламок VII. Угорi гiлля, хвиль-ля!

Вiтер був легесенький, та його вистачало, аби майорiв на щоглi чайки отаманський стяг.

Коли ватага разом iз Таром i Маханом наблизилась до Босфену, князь гарно роздивився зображенi на ньому атрибути. Золотистий мушкет i шабля на червоному фонi, змотанi звисаючими донизу вусами. А у правому верхньому кутку – розп’ятий Сиб. Аби не втрачати часу козаки – за винятком Могили, Тара, двох кермових та барабанщика – сiли на весла i почали гребти до Хорти. Вони наспiвували добре вiдому Якову, а тепер i князю, пiсню.

«До столи-и-цi за-вi-та-ли

І Султа-а-на при-вi-та-ли,

Привезли йому пта-хiв,

Чайок бiлих в сто рядi-iв.

Трохи во-о-гню розпа-ли-ли,

Гарно бу-уло, та вiд-пли-ли,

Гей, розгнi-i-вався Султан,

Гей, радi-i-в козацький стан,

Приспiв!

Уго’рi гi’лля, хви-иль-ля,

Угорi гiлля, хви-иль-ля…».

– Хуткiше, хлопцi, бо до вечора тягтися будемо, – крикнув хтось iз подорожникiв.

– Угорi гiлля, хви-иль-ля, Вгорi гiлля, хви-иль-ля… – прожовували козаки пiд прискорений темп хвостового, що дубасив у великого шкiряного барабана.

Попереду, бiля другого руля, дивлячись, як розтинае кiль чорнi хвилi, стояли князь та Могила. До Хорти було не дуже далеко та часу на балачки вистачало.

– Бачу, тобi вже краще, – пiдпаливши скельцем люльку, мовив отаман, хитро усмiхаючись. – Мабуть, у нечистих своi лiки. А я от вирiшив iз хлопцями прогулятися. Ота чорна падла, – Могила кивнув головою, указуючи за плече. – Зустрiла нас тiльки-но ми висадилися до берега.