Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Землерiз

Чайка була на середнi шляху до Хорти, коли вiтерець змiнився на вiтрисько i над козаками поповзла невелика, неприродно чорна, хмара.

– Швидше, хлопцi! – закричав Могила. – Всю душу кидайте на греблi, або ж до води пiдем. Ось тобi, брате, – закриваючи обличчя вiд скаженого вiтру, закричав Остап до Тара, – І пекло, якого немае.

– Що це?! – запитав князь, хоча вiдповiдь була йому вiдома.

– Землерiз! – Прокричав отаман, чиi вуса розвивалися, наче двi морськi мурени. – Хмара, проклята Духом Вiтру! Замiсть блискавок списiв, жбурляе велетенськi кiстенi з шпичастими ядрами на кiнцi… Лiворуч!!!

Кермовi умить вiдреагували.

З десяток крокiв праворуч вiд чайки пронiсся, чiпляючи воду, велетенський сонячний шар. Неначе важок маятника, вiн пройшов по дузi угору. Та коли досягнув крайньоi точки – розтанув, а на його мiсцi з’явилися ще два. Оскiльки хмара рухалась, то й ядра також не мали однорiдноi траекторii. Вони носилися по обидва борти чайки, а одне з них зацiпило весла i кiлька козакiв iз криками вилетiли у вируючi води Босфену.

– Тримаемось, сповiщани! Не час ще для нас! – Прокричав Могила та зайняв спустiле мiсце на веслах. Тар також узяв греблi у руку i зробив вигляд, що вiн як i всi пронизаеться жагою до життя. А за мить, на додачу, заголосив: – Угорi гiлля, хвиль-ля!!! Натиснули, брати!!! Угорi гiлля, хвиль-ля…

Козаки, смiючись, надбавили потужностi й гучностi у голосi та що е сили веслували мiж блискавичних булав Землерiзу. Велетень-барабанщик увесь наступний шлях до берега насилав на хмару прокляття i реготав, мов скажений.

Тару здалося, що велетень не заради забави знущався iз загрози. Смерть була для нього звичайнiсiньким жартом.

Коли чайка досягнула Хорти, бiда вже пройшла осторонь. Вiтер ущухав i знову перетворювався на вiтерець. На пiску виднiлись борозни вiд велетенських небесних куль. Вечорiло, наближалася нiч.

– Так ти, курiнний, кажеш: пекла немае, – усмiхнувся Могила.

Вiн стрибнув через борт до берега та розпалив кресалом забризкану водою люльку.

– Я не казав, Остапе, що його немае, – Тар сидiв на борту чайки i викручував воду iз намоклоi сорочки. – Я казав, що воно на Землi.

Уламок ІХ. Прокляття жаги

Хортинську Сiч збудували у 1593-му роцi вiд Сибова Рiздва. Їi засновником вважають козака Саливона Гайду – особистiсть мiфiчну, оповиту багатьма чутками. Навiть в iменi Гайди кобзарi не дiйшли до единого висновку.