Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Але бiльш за все вiн славився своiм могутнiм чоловiчим приладом. І хоча козаки були вiдомi, як, здебiльше, чемнi представники людства, усе ж таки: люди е люди. То ж прилад Турета, з часом, перетворився на сiчову легенду та привiд для пiдбурювань. Сам же Турет нiколи на те уваги не звертав i вважав, на подив iнших, дану тему поганим приводом до жартiв.

– То я, Якiв! Не бач? – посмiшки крикнув князь. – А ти ще й досi, друже, не можеш жодного речення вимовити без того, щоб гiвно згадати чи образити кого?

– Вiдьмин чоловiк! – смiючись крикнув Турет з висоти.

 – Дупою же-ж вiдчував, що гiвняного мушкета можна не витягати. Проходь, курiнний, досить сракою кропиву пестити.

– Гаразд. Бувай, друже.

– Стули свою пельку та йди вже! Падлючу тишу балачками шматуеш.

Турет замовк, а Тар, не кваплячись, пройшов крiзь височеннi дерев’янi ворота, що врiзалися у сiч на ровом.

* * *

Коли князь дiстався кiмнати Когута, то побачив те, на що нiяк не очiкував. Бiля лiжка, тримаючи руки над сплячим Іваном, стояв рудоволосий дяк.

Вiд долонь дяка на все тiло Когута простиралася бiла полуда, що iскрила срiблястими цяточками по всiй довжинi.

– Слава Сибовi, курiнний.

– Слава. А ти, мабуть, Мих? – запитав князь, намагаючись пригадати побачену ним магiю.

– Кажи до мене Добрушка.

– Гаразд. І що це ти робиш, Добрушка?

– Я наклав на Івана чари Покаяння, – втомлено вiдповiдав дяк. – Йому рiзко стало гiрше. Трохи Кирила не побив. А я якраз у гостi навiдатися вирiшив.

Як тепер бачиш – вчасно.

Дяк оглянув полуду та продовжив:

– Заклинання Мiж свiтiв занурило Івана до штучного сну, та довго я так не витримаю. Щобiльше – два днi. Ще й з тиждень потому вiдновлюватись доведеться. Але два днi Іван ще протримаеться.

– Знаю, – погодився Тар. – Важке заклинання.

Дяк зиркнув недовiрливо, але без розпиту мовив далi:

– Іван розповiв менi у кiлькох словах про вашу бесiду. Я проти Грiху, та як iншого виходу немае – роби, курiнний, що збирався. Тiльки подалi вiд моiх очей.

Не треба дяку на таке дивитися.

– Невже спокуса? – припустив Тар. – Чи чутки по Сiчi, що ти iз бiсами вештаешся, неправдивi?

– Я не знаю, Якове, нi про чутки, нi про Грiх, – вiдсiк Добрушка. – Та й знать не хочу. Бери ярчука i йди звiдси. Ми ще поговоримо з тобою, але не зараз.

Князь уклонився i наказав Пухнастому йти за ним. Собака, зрозумiло, вагався. Зиркав то на окутого полудою товариша, то на дяка, то на того, хто наказував.