Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Кiнець кiнцем покорився i з опущеною мордою поплiвся за Таром.

Коли вони вийшли, князь вирiшив, що треба вiдвести Пухнастого до свого куреня та пiсля всього i ярчука, i Махана повернути до звичного вигляду. Тварини, що балакають, викликали у Тара дисгармонiчну вiдразу. Може, саме тому, моделюючи прокляття перевертнiв, князь так i не надiлив останнiх здатнiстю розмовляти.

* * *

– То буде мiй товариш, йогi-го?

– Нi, – вiдсiк Тар, пiдходячи разом iз Пухнастим до коня. – Бажаю одним пострiлом двох вразити.

Кiнь не швидко второпав, про що мова.

– Йо-огi-го… А я вже звикати став до балачок.

Тар не звернув на нього увагу. Всiвся на лаву бiля боковоi стiни куреня, подивився, аби нiкого не було i знову провiв магiчний жест. Вiд пальцiв потягнулась синьо-зелена пара i, потрапивши до пащi собаки, за мить зникла. Не в приклад Махану Пухнастий почав говорити без ускладнень.

– Що з Іваном? – прохрипiв ярчук.

– То ти нам розкажи, – князь запалив люльку. – Що трапилося бiля стовпiв?

Пухнастий на мить вiдвiв голову.

Вiн зробив те повiльно, iз почуттям: зовсiм як людина, якiй соромно. А потiм поглянув карими очима iз надто помiтним iрисом довкола зiницi.

– Моя провина, – зiтхнув собака. – Я ж не мiг знати, що та гола людська дiвчина – зла бiсiвська.

– То дiвчина все ж була?

– Була, – погодився ярчук. – Я не вiдаю, про що саме казав Іван, бо людську до цього лише частками розумiв. Та менi здалося, що не вiн, не iншi, не можуть згадати, що вiдбулося насправдi.

Тар випустив довгий струмiнь диму.

– А ти – кмiтливий собака, – промовив князь. – То кажи вже, як було.

– Добре, людино. Було так, – собака лiг та почав, заплющивши очi (Тар на це згадав, що собаки пам’ятають через нiс, то очi iм лиш заважають): – Коли ми прийшли до камiння вiд яких тхне смаленим, Іван наказав менi патрулювати, а сам iз iншими козаками сховався у кущi. Пiсля шести подихiв вiтру, сiмнадцяти метеликiв, двiстi тринадцяти цвiркунiв, сорока ропух та того, як я вiдчув одного водяного щура мiж дерев чи, може, просто з дерева – я, на жаль, не змiг вiдрiзнити – до каменю наближалась нелюдська дiвчина людськоi подоби.

Їi волосся – то водоростi, шкiра – наче пелюстки квiтiв, а пiт – схожий на молоко. Вона йшла, не торкаючись землi. Я оскалився на неi та нiхто, нiби нiчого не помiтив. Де йшла вона – квiти розкривалися i випускали пилок. Кiлька птахiв сiли iй на плечi. Щур, якого я вiдчув ранiш, прибiг до неi i став крутитися бiля нiг.