Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Розовi щоки молодички наливалися кров’ю, дихання ii частiшало, а пальцi все сильнiш упивалися в косу.

* * *

Спозаранку курiнний поснiдав сам i коня нагодував. Шинкарка, здавалося, спала. Але, як тiльки вiн вийшов за тин ii невеличкоi мазанки, дiвчина вмить опинилась поруч, наче iз землi проросла.

– Як буде хлопчик, – стрибнувши у сiдло, звернувся курiнний. – Назви його Андрiем, а як дiвчина – то Марiею.

– А як нiкого? – запитала пишногруда iз невизначеною посмiшкою.

Хвиля усмiхнувся у вiдповiдь.

– Гарна ти жiнка, Ганнусю. Бувай.

Уламок ІІ. Очеретяник

Перехрестя збудували на пагорбi бiля затоки Босфену, – у пейзажному мiсцi Чорноземськоi казковостi й колориту. З обох берегiв затоки до води опустили гiлки широкi верби, створюючи на водi мерехтливу золотисту сiтку. У центрi живоi огорожi – на тому мiсцi, де дерева не росли – селяни примостили дерев’янi кладки та рибальськi човни бiля них. Вiд кладок товстенькою смугою бiгли вгору викопанi у глиняному урвищi сходи, якi увiнчувалися входом до головноi, i единоi, вулицi села.

Останню прикрашала церква зi зрубу на кiнцi.

Козак, який не мав нагоди назвати свого iменi чумакам, був курiнним Хортинськоi Сiчi на iм’я Якiв Хвиля. Кiлька мiсяцiв тому вiн повернувся у рiдний край i був единим, хто вцiлiв пiсля кровопролитноi битви на Захарських полях. Битви, в якiй вiн i його полеглий курiнь брали участь як найманцi Вульфiнорii. Козаки славилися як вправнi воiни. Але улiтку 1646-го, пiд натиском трьох чисельних армiй союзникiв, Захарськi поля – а саме фрiйське мiстечко Пункт Авiр – стали останнiм мазком на полотнi тодiшньоi вiйни не тiльки для куреня Якова.

* * *

Полишивши Пустi Жнива, Хвиля швидко дiстався затоки. Їхав берегом уздовж верб. Наблизився до урвища iз кладками.

Здавалося, Перехрестя зруйнували кiлька десяткiв рокiв тому. Залишки стiн вiд колишнiх мазанок, зламанi та прогнилi частини дерев’яних возiв, навiть кiлька скелетiв у вигнутих позах знайшли собi мiсце пiд хатинами.

А свiтло з неба… Звичайнiсiнький ранок, жодноi хмаринки. І все ж небо було незвично сiрим, а у повiтрi вiяло смертю. Прийнявши рiшення швидше здихатися цього мiсця, курiнний погнав коня по головнiй вулицi. Колись широка, тепер вона мала вигляд стежини серед руiн: щiльно порослоi бур’яном, вертлявоi.

Оминув розвалини церкви. Курiнний помiтив необхiдне йому велетенське червоно-чорне поле. У грудях знову здавило, – та тепер вiд щастя.