Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

 – За легендою, бiля села Перехрестя, за маковим полем, стоiть магiчний колодязь. Живе у ньому виконавець бажань, коханець i пiдданий Меiмени Рати – королеви потойбiччя, – батько усiх бiсiвських iстот, джин на iм’я Тхар чи Тар. Не пам’ятаю як вiрно вимовляеться. Бажання той Тар виконуе одне. А за те добрий чоловiк мае стрибнути у колодязь, на мiсце джина, i три роки сидiти там, доки звiльнений виконавець бажань буде жити серед людей у тiлi прохача й втiлювати у реальнiсть його бажання. Ось така старезна легенда.

Гарна на слух, але дивна на розсуд.

– Чому? – вперше прорiзався високий голос середнього. Очi його, як i очi молодшого, не втрачали вiдвертого подиву.

– У всьому, Петре, у всьому. Якiсь джини… Королеви потойбiччя… Та хай i так. Але уяви: забажае прохач жiнок без мiри. А виходить, сам Тар iх i буде три роки закоханками[5 - Тут у розумiннi «залягання»] тiшити. А ти, козаче, – сивий знов перевiв погляд на Хвилю. – Чого питаеш? Перехрестя тут недалеко, та те село смертю тхне. І смертю не мiфiчною, а справжньою.

Там, кажуть, хвороба людей покосила пiд корiнь.

Курiнний похилив голову на бiк та повiв плечима.

– Як не бажаеш розповiдати – справа твоя, – сивий зiтхнув i змiнив серйознiсть на усмiшку. – Вип’емо ще по одному кухлю за знайомство та минулi часи i будемо вирушати, а то хлопцi мене зараз запитаннями роздеруть, а я славлюся шанувальником тишi.

Як тiльки було покiнчено iз новими кухлями, сивий пiдвiвся. Усi iншi повторили за ним.

– Нехай тобi Сиб допомагае, козаче.

А до Перехрестя, – старий зробив невеличку паузу, надягаючи на голову шапку зi шликом. – Я б тобi iхати не радив. Життя коштуе бiльше нiж казки.

– Дякую за розповiдь. – Хвиля вклонився i додав: – Що буде завтра, те буде завтра. Нехай вам Сиб допомагае.

Новi знайомi вдруге обмiнялися поклонами, а пiсля трiйця вийшли з шинку.

– Трохи дивнi цi чумаки… Особливо сивий, схожий на ляха. Як ви гадаете? – не витримавши, мовила молода шинкарка з довгою косою та пишними формами.

Вона всiлася праворуч вiд козака, щiльно притулившись до нього своiм теплим тiлом.

– Аби дьогтем не мазалися, – мовив Хвиля, дмухаючи люльку i роблячи вигляд, наче нiчого не трапилося. – Були б, як усi. Та з тим, скiльки землi вони пiд своiми волами топчуть, хворобу неважко зустрiти. От i чорнi, наче чорти.

– Усе так, – потягнула дiвчина та зiтхнула настiльки неприкрито й голосно, що Хвиля вмить почув ii думки. І не тiльки почув, а навiть побачив.