Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Та у якусь мить вiн, врештi, помiтив очiкуваний колодязь. Тодi Якову спало на думку, що такий пустий, наповнений тiльки особистими думками мандрiвника, шлях створено заради единоi мети: аби розпрощався проханець з усiма неважливими бажаннями й залишив лише найщирiше, найтаемнiше за всiх. Внутрiшне спустошення вiд чималого шляху миттево зникло, а бiль у грудях, на радiсть, не виникла знов. Якiв ударив поводдям i стрiмголов понiсся до колодязя.

Зупиняючись бiля цiлi, Хвиля помiтив бiло-чорного лелеку iз дивним, загнутим на кiнцi, дзьобом, що сидiв у гнiздi на опорi перехиленого вороту.

Якiв сплигнув з коня, пiдiйшов ближче i вклонився лелецi. Той на зразок Якова вiдповiв i почав балакати людською мовою.

– Як Тара бажаеш побачити, маеш кинути до колодязя головнiшу в життi, а може й за життя, рiч.

Якiв, за звичаем, запалив люльку та недовiрливо запитав птаха:

– А чому Тар, як вiн такий могутнiй, сам у мене не забере найдорожче?

– Могутнiсть, Хвиля, – вiдповiв лелека, примруживши повернуте до курiнного око.

 – Не в тому, щоб красти, а в тому, щоб змусити. Бовдур ти, козаче. Але як вирiшиш надути Тара, то втратиш язика – аби бiльше не мiг брехати, чи слух – щоб не чути брехнi, чи зiр – аби нiколи бiльше не побачити оту твою найдорожчу рiч.

На додачу лелека засмiявся низьким голосом. Хвиля, за звичаем, випустив ротом густу хмарину й прослiдкував за ii зникненням. Можливо, його б i могло щось здивувати, але курiнний розумiв на що й яким чином вiн пiшов. Розумiв ще тодi, як не побачив кiнця червоно-чорного озера макiв.

– Не хочеться вiрити у балачки птахiв, та пройти такого шляху, аби пiти нi з чим…

Якiв витяг шаблю, поцiлував лезо та кинув зброю у темну безодню. Зробив вiн те iз удаваною легкiстю, але в його серцi щось перекрутилося тiеi митi i з важким гуркотом упало донизу.

– Хо-хо-хо, – знов засмiявся птах.

Раптом iз колодязя вилетiла чорна тiнь та утворила собою контури, що походили на тiнь людську, але у кiлька разiв бiльшу i надто струнку для подiбного зросту.

Вiд тiеi раптовостi курiнний позадкував на кiлька крокiв.

– Чого ти бажаеш, Якове? – голос тiнi розiйшовся усiею безкiнечнiстю багряного оточення.

– А що ти можеш?

– Хре-хре-хре, – тiнь зарипiла, наче стовбур пiд вiтром. – Можу все, що ти можеш, що мiг би, та й те, на що тобi не вистачить самого себе.

– Щось незрозумiло ти кажеш, джине, – курiнний примружився та з спiдлоба зиркнув на тiнь. – Точнiсiнько, як тi басурманськi шахраi чи iгундеi з ярмарку.