Арахнофобія

– Ось так i живемо, – мовив вiн до Ярослава, коли за оперативниками зачинилися дверi. – Своiм козакам на горiхи роздав, тепер маю йти до начальства власну долю вигрiбати.

– Ще не звик? – посмiхнувся Ярослав.

– Та звик… Уявляеш, завелося в мене тут якесь лайно мале, лiтае на мотоциклi, виривае в дiвчат сумочки з рук. Два тижнi впiймати не можу, шумахер довбаний! Учора вже майже взяли, в останнiй момент з рук вивернувся. Та ще й мало пiд вантажiвку не влетiв. Я тепер на хлопцiв репетую, а сам думаю – добре, що втiк.

Якби його, гiвнюка, по брукiвцi розкатало, уявляеш, що б тут почалося?

– Шумахер ганяв не на мотоциклi, – вставив своi п'ять копiйок Федько, вiдомий знавець «Формули-1» i вболiвальник знаменитоi «Скудерii Феррарi».

– Та хай хоч на мiтлi лiтае, песеня. Вiзьмемо, iй-бо, ремiнцем вiдшмагаю!

Галкiн устав з-за столу, пiдiйшов до вiкна i, розчинивши його навстiж, припалив цигарку.

– А ви яким вiтром?

– Попутним, – вiдповiв Ярослав. – Справа про спалене на Личакiвцi авто з двома трупами у тебе?

Галкiн потер пiдборiддя i присiв на пiдвiконня.

– Так, а це вже цiкаво. У мене таке враження, що ти з'являешся перед тим, як мае стати по-справжньому спекотно.

– Чому?

– Чому, запитуеш? Може, то мiй життевий досвiд. А може, тому, що цю справу я отримав лише двi години тому безпосередньо вiд генерала. Вона на контролi в Киевi.

Ярослав тихенько свиснув.

– Маемо файно попрацювати.

– Що стосуеться мене, то, окрiм безсонних ночей, маю щодня бути на доповiдi у справi в генерала.

Особисто. Дозволь запитати, а хто тебе найняв займатися цими жмурами?

– Власне, не ними.

Ярослав коротко, але досить вичерпно розповiв про Барбару Красовську, iхню розмову в кав'ярнi i про зниклого Євгена.

– Маю знайти його i розраховую на твою допомогу. Панi надзвичайно щедра, тож у разi успiшного закiнчення можу суттево пiдняти й твiй сiмейний бюджет.

– Та йшов би ти до бiса, Ярику, – без злостi в голосi мовив Галкiн. – Ти нiби вперше зi мною працюеш.

«Я мзду не беру мне за державу обидно!» – продекламував вiн голосом Верещагiна з «Бiлого сонця пустелi».

Галкiн помовчав i нарештi сумно зiтхнув.

– Мало було бiди… Любиш ти пiдняти настрiй, Ярику! Недостатньо було менi двох трупiв i контролю з мiнiстерства, як тут ще з'являеться iноземний громадянин.

– Точнiше зникае.

– Саме так. І як ти розцiнюеш своi шанси побачити молодого жителя Варшави серед живих?

Ярослав лише розвiв руками. Галкiн зiтхнув.