Арахнофобія

«Непримиренним» у Чечнi було байдуже все поза межами свого власного «шляху Аллаха», романтикам, якi опинилися в тому пеклi, було байдуже тому, що перед iхнiми очима летiла шкереберть уся свiтобудова, перемiшана за допомогою вогню «Градiв» iз тiлами мирних жителiв та воякiв, чеченцiв i росiян… Та помста коштувала йому двох поранень, мiсяця на межi життя i смертi й ще трьох тижнiв статусу гнаного хортами дикого вовка, коли, невiдомо яким чудом уникнувши переслiдувань ФСБ, вiн крався через простори Росiйськоi Федерацii до кордону Украiни.

– Тридцять гривень.

– Що?! – Ярослав розплющив очi й поглянув навколо.

– Приiхали. Три червiнцi, прошу – погляд утомленого спекою кота не змiнився нi на йоту. Його нiчого не турбувало, окрiм виконаноi роботи i плати, яку мав за неi отримати. Таких мерцi не турбують. Ярослав витяг потрiбну суму й поклав на простягнену долоню.

– Дякую.

– Прошу.

Ярослав вийшов на вулицю i притримав дверцята авто.

– Слухай, тебе мерцi не турбують?

– Хто? – кiт пiд сонцем розплющив одне око.

– Мерцi.

– Усе по тарифу, шановний, давайте не будемо! – кiт розплющив друге око i навiть приготувався зашипiти.

– Заспокойся, друже, – Ярославу стало соромно за себе. Навiщо вiн розпочав цю розмову? – Я не про грошi.

– Про що ж тодi?

– Про життя. Не переймайся, удачi тобi.

– І тобi не слабувати.

Легковик, пискнувши гумою, скочив у потiк транспорту i за мить уже прямував геть.

Барбара Красовська була у номерi сама. Першим, що впало в око Ярославу, було ii блiде, без кровинки, обличчя. На ньому, цього разу без жодного слiду косметики, були добре помiтними зморшки й прожилки, якi залягли в куточках очей i губ. Апартаменти, очевидно однi з найдорожчих у готелi, були напiвтемними, як i уявляв собi Ярослав – вiкна, прикритi важкими гардинами, жовтуватий вогник нiчника на столику бiля зiм'ятого лiжка i невиразна пляма телевiзора на стiнi.

– Дозвольте висловити моi спiвчуття, панi Барбаро. Я не змiг вам допомогти, хоча ви й розраховували на мене.

Красовська вiдiйшла вбiк, запрошуючи Ярослава зайти.

– Дякую вам. Заходьте. Для мене зараз будь-чий вiзит кращий, анiж самота, – голос у неi був слабкий, напiвсонний, точнiсiнько такий, яким Ярослав почув його по телефону. – Вибачте, пригощати вас не буду.