Арахнофобія

– Не варто вибачатись, я просто хотiв поговорити з вами.

Красовська з виглядом смертельно втомленоi людини сiла у фотель, указавши на крiсло навпроти. Ярослав скористався з ii прикладу.

– Ви бачили його? – раптом запитала вона.

– Так.

– Менi телефонували… З мiлiцii. Щось твердили про впiзнання. Я не змогла. Виникло таке вiдчуття, що, як тiльки побачу його, втрачу свiдомiсть. Це понад моi сили…

– Я розумiю вас.

– Телефонувала мама Євгена. Вона звинувачуе мене. Мовляв, не потрiбно було вiдпускати його самого.

Це надто жорстоко. Вона не може докоряти менi бiльше, анiж картаю себе сама. Лише новий бiль… Але вам це, мабуть, не цiкаво. Навiщо ви прийшли? Якщо грошовi питання, я не хочу про них чути. Аванс цiлком ваш, – вона затулила обличчя долонями й нестримно заридала. – Краще вам пiти.

Ярослав пройшовся поглядом по кiмнатi, вiдшукав дверцята бару у стiнi поряд iз шафою для одягу i пiшов до них. Рiшуче вiдчинив. Дзеркальнi нутрощi бару зберiгали звичний для дорогих готельних номерiв набiр – кiлька пляшок шампанського, пляшка коньяку, ще кiлька посудин зi строкатими етикетками й добрих два десятки рiзноманiтних кришталевих склянок.

Не вагаючись, вiдкоркував коньяк i влив добрячу порцiю в невисокий бокал.

– Випийте це, – подав Барбарi. – Усiх проблем не знiмае, але допомагае, знаю по собi.

Вона не пручалася, просто взяла бокал i зробила великий ковток. Здавалося, ця жiнка настiльки вимотана страшним горем, що протистояти зовнiшньому впливу в неi не залишаеться сили. Вона пила коньяк, дивлячись перед собою, i сльози текли з ii очей.

– Ви запитували, навiщо я прийшов? – Ярослав повернувся до бару i налив коньяку собi. – Не дивуйтеся, але я не маю вiдповiдi на ваше запитання. – Вiн сiв навпроти неi з бокалом у руках i продовжив: – Загинуло трое людей. Цьому мае бути причина, а я не звик кидати справи, щойно iх розпочавши. Особливо пiсля того, як мене намагаються вбити пiд час виконання моiх обов'язкiв. Я продовжу слiдство.

– Вас намагалися вбити? – Барбара на мить перестала схлипувати.

– Не надто наполегливо, але я не звик нiкому дарувати такого поводження зi своею персоною.

Вона допила i поставила склянку на стiл. На кiлька секунд заховала обличчя в хусточку, намагаючись витерти сльози.

– Не краще вам залишити все як е?

– Не думаю.

Барбара зiтхнула.

– Ми нiчим не допоможемо йому. А вiдчувати себе винною у вашiй смертi я не хочу. Гра зайшла надто далеко.

Ярослав повiльно похитав головою.

– Нi.