Арахнофобія

Я продовжу розслiдування. Цього, врештi-решт, вимагають i отриманi вiд вас грошi. Я звик вiдробляти своi гонорари.

– Ви менi нiчого не заборгували, повторюю.

– І все ж я прийняв рiшення.

Ярослав помiтив, що Красовська втрачае iнтерес до бесiди.

– Я знайду iх, панi Барбаро, – мовив вiн i встав. – Дозвольте вiдкланятися.

Коли вона поглянула на нього, у ii очах не було слiз. Там був лише холодний метал.

– Що ж, якщо це ваше рiшення, не буду боронити. Тодi наша угода в силi. Знайдiть його вбивць, якщо не встигли повернути його менi.

– Саме цим я й вирiшив зайнятися. У мене до вас останне на сьогоднi запитання.

Барбара вкотре зiтхнула.

– Яке ще запитання?

– Воно стосуеться друзiв Євгена. Сердюка i Мостового. Ви добре знали цих людей?

Вона повiльно похитала головою:

– Навпаки. Бачила двiчi чи тричi. Навiть до пуття не пам'ятаю, хто з них хто.

– На трупах, знайдених в авто, були дорогi швейцарськi годинники. Вам щось про них вiдомо?

– Ось ви про що… Так, цi годинники подарував iм Євген.

Вiн полюбляв робити людям дорогi подарунки. У нас не було звичаю обговорювати такi речi, отже, якщо вiн вчинив так, значить, мав на те причини. Можу лише припустити, що вiн перебував у дружнiх стосунках iз цими людьми. Це все?

– На сьогоднi все.

Ярослав пiдiйшов до дверей.

– Ярику, – раптом почув за спиною, завваживши, що вона вперше назвала його так, як зазвичай називали лише рiднi та друзi, – чому наша Украiна така… страшна? Чому поляки навчилися жити в цивiлiзованому свiтi, а ми все ще не можемо позбутися середньовiчного варварства?

Ярослав повернувся.

– Не знаю. Але зроблю все для того, щоб варварiв було знайдено й засуджено.

Не очiкуючи на вiдповiдь, вiн причинив за собою дверi i швидко покрокував коридором у напрямку лiфтiв.

Роздiл 8

Дверi квартири тьмяно виблискували дорогим лакованим деревом, створюючи контраст iз запустiнням пiд'iзду, який не бачив бодай косметичного ремонту вже рокiв двадцять. На дверях висiла табличка з цифрою «14».

Ярослав звiрився з записником. Так, помилки не було. Вiн заховав записник i натиснув на кнопку дзвiнка, у вiдповiдь почувши з глибини помешкання мелодiйний передзвiн. За хвилину вiдчинили. На порозi стояв худорлявий чоловiк рокiв тридцяти, з уважними очима i розтрiпаним рудим волоссям. Незнайомець був одягнений у добряче поношений спортивний костюм.

– Вам кого? – запитав вiн, пильно оглянувши Ярослава.

– Мое iм'я – Ярослав Савицький.