Арахнофобія

– Дуже приемно, Наталко. А я Ярослав, – вiдповiв вiн, ледь-ледь потискаючи руку новiй знайомiй. – Дозвольте поцiкавитися, що така вродлива особа робила за кордоном одна? З навчання чи вiд родичiв?

– Не вгадали.

– Що ж тодi?

– Я працюю у Польщi.

– Навiть так…

– Саме так. І я волiла б залишити цю тему. А ви чим займались у Варшавi?

– Був у друзiв. Користуючись нагодою, вирiшив деякi справи.

Несподiвано Наталка засмiялася.

– Розмова двох шпигунiв, вам не здаеться? Як це схоже на украiнцiв, котрi повертаються додому.

Там, у Варшавi, ми з вами були б набагато щирiшими, адже там ми були б майже рiдними – мало того, що украiнцi, ще й львiв'яни.

– Але я вам не казав, що живу у Львовi! – зробив здивований вигляд Ярослав.

– Це зайве. Я народилась i прожила у Львовi двадцять п'ять рокiв. Цiлком достатньо для того, аби вiдчути, що поряд земляк.

– Що ж, мушу зiзнатися – ви не помилились.

– Отже, чим ви займаетесь?

Ярослав удавано зiтхнув.

– Буду вiдвертим.

Я… назвемо це – спецiалiст iз надання деяких юридичних i оперативних послуг.

– Отже, ви детектив?

– Так, на приватних засадах.

Наталка пхикнула.

– Приватний детектив. Вважала, що ви зустрiчаетесь лише у книгах.

– Як бачите, нi. Я цiлком реальний, можете доторкнутись.

– Дякую, ми вже потиснули одне одному руки.

– Тодi вiдвертiсть за вiдвертiсть! Як пiдкорюете Варшаву ви?

Наталка знизала плечима.

– Моя професiя, на жаль, значно менш таемнича й екстравагантна.

Я журналiст. Працюю в одному з незалежних видань.

Автобус ледь чутно хитнуло. Вiн пригальмував, пропускаючи повз кiлька авто, що мчали назустрiч, пiсля чого повернув лiворуч i повiльно покотився до митного термiналу пункту перетину кордону Корчова – Кракiвець. За хвилину зупинився, стомлено зiтхнувши пневматикою гальм. Водiй вiдчинив переднi дверi, впускаючи до салону кiлькох польських службовцiв у бездоганних одностроях.

– Ось i кордон, – почув Ярослав легке зiтхання сусiдки, – кiлька годин, i ми будемо у Львовi.

– Таки скучили за домiвкою, – посмiхнувся вiн.

– Надзвичайно.

Раптом поляки, якi повiльно прямували салоном, збираючи паспорти туристiв для перевiрки вiзового режиму, почали голосно розмовляти, почувся тупiт, пiсля чого водiй увiмкнув мiкрофон, за допомогою якого робив зазвичай оголошення для пасажирiв.

– Ярославе Савицький, бiля автобуса вас очiкують друзi, – долинуло, потрiскуючи, з динамiка над головою.