Крос у небуття

Подолати iх без спецiального спорядження нiхто з рибалок не змiг би. Раптом погляд Павла Івановича натрапив на руки молодика. Затиснутi у кулаки долонi хлопця посинiли i попухли, а зап’ястя було мiцно зв’язано чорним армiйським електрокабелем. Павло Іванович бачив такий кабель пiд час служби у вiйську. Його використовували для проведення польових телефонiв пiд час навчань. Завдяки сталевiй жилi пiд обмоткою, розiрвати такий кабель було не пiд силу навiть досить сильнiй людинi. Павловi Івановичу стало не по собi.

– Що з тобою трапилось, хлопче?

Мовчання.

Павло Іванович дiстав свого складного рибальського ножа й заходився звiльняти професiйно зв’язанi руки нещасного. Розрiзав кабель, лише добряче затупивши ножа. Далi швидко розмотав пута. Врятований засичав вiд болю i почав розтирати занiмiлi руки. Павло Іванович, одягнений, як i Мишко, у армiйський бушлат i светр, зрозумiв, що хлопчина добряче потерпае вiд холоду у своему промоклому наскрiзь одязi. Тим часом Мишко майже догрiб до берега.

– Ігор, розпали багаття! – крикнув Павло Іванович товаришу на березi.

Причалили до темноi стрiчки розмитоi водою гiрськоi породи, з якоi складався берег. Мишко й Павло Іванович, допомогли врятованому вийти на берег. Скоро хлопчина вже грiвся бiля палаючого багаття, випивши склянку горiлки, котру йому завбачливо пiднiс Ігор. Вiд часу, коли його втягнули в човен, хлопець не промовив жодного слова. Рибалки ж, розумiючи, що чоловiк знаходиться у станi шоку, не допитувалися. Дивувалися лише великому рубцю на лiвiй скронi у постраждалого.

Рубець все ще кровоточив, але коли молодику запропонували забинтувати голову, вiн вiдмовився, покрутивши головою.

– Потрiбно у мiлiцiю подзвонити, – схаменувся нарештi Павло Іванович.

– Я сходжу, – погодився Ігор.

До найближчого села, з якого можна було зателефонувати, потрiбно було йти близько двох кiлометрiв пiд круту гору, тому Павло Іванович з радiстю погодився на пропозицiю товариша.

– Іди. Ми поки що… – тiльки тепер вiн помiтив, що врятований знаходиться не менш нiж за сотню метрiв вiд iхнього табору i, не озираючись, простуе геть.

– Щось тут нечисто, – похитав головою Мишко.

Павло Іванович зiтхнув. Вiн добре розумiв лише одне: надiям порибалити, скорiш за все, справдитися не судилося.

Роздiл 4

26 квiтня 1996 року. 6.15 ранку.

м. Кам’янець-Подiльський

Телефон вперто не хотiв замовкати, i Андрiй, ще до того як пiдняти слухавку, вiдчув: день випав «веселий».

– Я слухаю.