Крос у небуття

– От тiльки не потрiбно заздрити!

Соколовський пiдтяг до себе рожевий телефонний апарат, прикрашений трiщиною, яка проходила через увесь корпус i була недбало залiплена блакитною iзоляцiйною стрiчкою. Швидко набрав номер. За хвилину вже записував щось на листку паперу. Даiшники спрацювали як нiколи оперативно – по номеру втопленого автомобiля вже було встановлено мiсце його реестрацii й даннi господаря. Андрiй подякував i поклав трубку.

– Так, початок маемо. Потрiбно дочекатися, коли будуть готовi фотографii трупiв i можна вирушати за першою адресою.

Забузький простягнув руку й пробiг текст на папiрцi.

– Це недалеко, прокатаюся. Коли фотографii будуть?

– Степанович говорив, що експерти клялися до чотирнадцятоi привезти.

– Побачимо, – флегматично мовив Забузький i вiдкинувся на спинку крiсла, розглядаючи дерева у мiському парку за давно не митим вiкном. – Весна прийшла, сади зеленi… Ех, на природу б зараз!

У дверi постукали.

– Увiйдiть.

На порозi з’явився молодий лейтенант, якого Андрiй знав досить вiдносно.

– Дозвольте? Лейтенант Барминський, я…

– Та заспокойся, лейтенанте, тут усi своi, – Забузький пiднявся i простягнув прибулому руку. – Федiр.

Барминський нiяково посмiхнувся. Вiн зачинив дверi, мимоволi затримавши погляд на плакатi, пiсля чого пiдiйшов до Забузького й потиснув йому руку:

– Василь.

– Так краще, Василю. Кажи, по що прийшов.

– Менi у черговiй частинi сказали, що тут я можу знайти капiтана Соколовського.

Андрiй пiдняв правицю зi стисненим кулаком, вдарив себе нею у груди на манер римського легiонера i з пафосом кинув:

– І ти бачиш його на власнi очi! Що хотiв?

Лейтенант, потроху освоюючись, вiдшукав стiлець, сiв на нього i зняв форменого картуза.

– Спека у вас.

– Не повiриш, у нас тут завжди спека. Навiть на Рiздво, – вставив своi п’ять копiйок Кондратишин.

– Як i у нас. Я, власне, по якому питанню. Моя дiльниця, крiм iншого, охоплюе таке собi село Колибаiвка. Я тут випадково почув про вашу машину з рiчки. Там був бiлий «Форд»?

– Так! – Андрiй насторожився.

– Номер який?

Забузький поглянув на папiрець, взятий у Андрiя, i прочитав номер машини. Лейтенант з посмiшкою зiгнув голову.

– Я знаю цю машину. Вони у нас, в Колибаiвцi, хату наймали. Чим займалися – не знаю. Тут, у Кам’янцi крутилися.