Крос у небуття

Сам полковник Гончар, з огляду на те, що не бажае ховатися за спини пiдлеглих i у потаемних мрiях бачить себе овiяним славою бойовим генералом, бере на себе найважливiшу дiлянку роботи – затримання ватажка, тобто Потапчика. Капiтану Соколовському, як людинi, що розплутала справу, доручалося затримувати Вiктора Софронова. Скорiш за все тому, що Артем Пiдгiрний свiдчив: вiдморозок полюбляе стрiляти у людей i, не приведи Господи, захоче спробувати вiдточити стрiлецькi навички на особi пана полковника. У той час як Потап, з яким Гончару доводилося зустрiчатися за часiв перебування останнього на посадi старшого оперуповноваженого, скорiше б погодився на черговий арешт, анiж вiдкрив би вогонь по ментам.

Втiм, якщо такий висновок i мав мiсце, то бойовий начальник мiськвiддiлу помилявся i подальшi подii довели його помилку.

Решту бандитiв доручалося затримувати групам пiд керiвництвом майора Фомiна з УБОЗ i трьом його колегам-капiтанам. Одразу ж пiсля затримання бандитiв належало допровадити до рiзних кабiнетiв i, користуючись психологiчним шоком, що його вони мали отримати пiд час арешту, «колоти», не гаючи часу.

Звичайна практика. Першi кiлька годин найбiльш ефективнi для дiзнання, далi витягти iнформацiю з людини, котрiй загрожуе «вишка», стае значно складнiше.

Андрiй довгим поглядом оглянув оточуючих. Вiн мав несмiливу надiю, що про план операцii вiдомо лише йому i людям на трибунi. Інакше все це не мае жодного сенсу. Втiм, дещицю оптимiзму додавав той факт, що Гончар цього разу справдi дотримався усiх канонiв секретностi.

– Прошу керiвникiв оперативних груп отримати конверти з даними про затримуваних, – перервав думки Андрiя голос Гончара. – До сьомоi нуль-нуль вiдкривати конверти заборонено.

Несподiвано для себе Андрiй помiтив Трояна. Той, пригинаючись, щоб не заважати розмовi начальника мiськвiддiлу з пiдлеглими, вибрався з ряду крiсел i протиснувся до дверей. Соколовський черговий раз позiхнув. Очевидно Гончар, як вiн робив це неодноразово й ранiше, пригнав по тривозi навiть тих, у кому необхiдностi не було.

– Куди ви, пане майоре? – поглянув Гончар на Трояна з висоти трибуни. Той щось прошепотiв i вкрився червоною фарбою. Гончар хмикнув i продовжив. – Маю надiю, решта присутнiх встигла вiдвiдати туалетну кiмнату перед початком наради?

З райка почулися смiшки, а з того боку, де сидiли беркутята, – вiдвертий регiт. Троян кулею вискочив за дверi.