Крос у небуття

– Ця машина зараз не iде, шановний, – сказав таксист i показав на обдертого «Москвича», який стояв поряд. – Вiн перший у черзi.

Потап вiдчинив бiчне скло i поманив таксиста пальцем. Той наблизився.

– Братан, я iду у цiй машинi, пояснювати щось потрiбно?

З виразу обличчя таксиста Потап зрозумiв, що той його впiзнав. За хвилину блискучий «Фольксваген» уже вiз його горбатою брукiвкою вулицi. Лише тепер Потап дiстав з кишенi слухавку i набрав номер Софрона. Той, очевидно, ще спав – слухавку не брали досить довго.

Нарештi почув невдоволений голос Софрона:

– Кому, чорт забирай, не спиться?

– Софрон, линяй з хати. Негайно.

Софрон метикував швидко:

– Мусора?

– Так.

– Скiльки маю часу?

– Не знаю. Може п’ять хвилин. Можливо десять. Тiкай негайно. Зустрiнемося на Карвасарах. Пам’ятаеш?

– Так, – Софрон вiдiмкнувся.

Потап заходився набирати номери решти своiх бiйцiв. Але тут його спiткала невдача: тiльки почув гугняве балабонове «Алло!», як зв’язок зник.

На рахунку скiнчилися кошти. Потап вилаявся. І це ж треба, щоб саме зараз! Як вiн мiг забути поповнити рахунок?!

За вiкном потяглися низенькi хатини й перекошенi паркани Карвасар.

– Ставай тут, – коротко кинув Потап водiю i стромив йому кiлька банкнот. – Ти мене не бачив, ясно?

– Я нiкого не бачив, – затрусив головою таксист.

Поглянувши на нього, Потап зрозумiв, що той буде мовчати. Тому що елементарно боiться за власне життя. А навiть якщо i прохопиться словом у непотрiбному мiсцi, Потап завбачив i такий розвиток подiй, – до гаража, у якому було влаштовано тайник, залишалося ще кiлька кварталiв ходiння вузькими брудними вуличками.

Полковник Гончар вiдчував себе мисливцем, який йде слiдом пораненоi здобичi. Вiн сидiв на передньому сидiннi непримiтного «Форда», поряд, з перевдягнутим у цивiльне прапорщиком районноi роти ДПС[4 - ДПС – дорожньо патрульна служба.], котрий вiд думки, що поруч з ним знаходиться найбiльший головний бiль рядового складу кам’янець-подiльськоi мiлiцii, почувався досить незатишно.

Не звертаючи уваги на нервовий стан водiя, Гончар надав своему вигляду спокiйноi дiловитостi та погравав невеличкою японською радiостанцiею «Моторолла» i мугикав щось мало схоже на мелодiю. Десь там, за пiвсотнi метрiв, за поворотом висипаноi вапняковою щебiнкою дороги, розташувався красень-будинок, один з найдорожчих у новому котеджному масивi, що вiднедавна активно забудовувався.