Крос у небуття

Гончар пiдiйшов до вхiдних дверей i взявся за ручку. Дверi гостинно вiдчинилися. Гончар запитливо поглянув на оперативника.

– Не зачинено, чому «Беркут» дереться у вiкна?

– Вони не звикли шукати легких шляхiв, – знизав плечима той.

– Це точно.

З нетрiв будинку почувся сповнений погрози крик:

– Лежати! Лежати, сука, кому кажу!!!

Вслiд за цим почулося два пострiли. Обличчя Гончара пополотнiло. Невже будуть пораненi, а то й, Боже борони, убитi? За це його Пальков по голiвцi не погладить. Гончар миттево розгубив свiй впевнений вигляд i гордовиту позу, риссю кинувшись на пострiли.

У ту мить навiть не подумав, що стрiляти можуть не його пiдлеглi.

– Припинити! Припинити стрiлянину, вашу мать! – кричав вiн.

Проте хвилювання виявилось зайвим. У вiтальнi, поблизу велетенськоi пащi камiну, бiйцi притисли до пiдлоги людину, вдягаючи на неi кайданки. Пiд купою тiл у сивих камуфляжах Гончар не мiг роздивитися затриманого, але був впевнений, що взяли саме Потапа. Стрiляли, очевидно, у стелю. Гончар перевiв подих i стромив пiстолет у кобуру.

– Доброго ранку, Вiталiю! – мовив з кривою посмiшкою. – Хлопцi, поставте його на ноги.

– ЇЇ, пане пiдполковнику, – засмiявся один iз спецназiвцiв.

Перед здивованим поглядом Гончара постала дiвчина, зодягнена у чоловiчий банний халат. Волосся затриманоi розкуйовдилося, губу було розбито, а з очей рясно текли сльози.

– Ти хто? – тiльки й спромiгся запитати Гончар.

– Ілона.

– Потап де?!

– Пiшов.

– Куди?

– Я не знаю.

– Тьху! – Гончар добру хвилину сповнював простiр кiмнати такими лайками, котрi бiльш пристали вантажнику з ринка, анiж начальнику мiлiцii.

Пiсля цього, махнувши рукою, подався до виходу. Вся операцiя по затриманню небезпечного злочинця перетворилася на фарс.

Соколовський розiрвав конверт i дiстав з нього аркуш паперу, на якому за допомогою друкарськоi машинки було зазначено адресу i iм’я того, кого потрiбно було затримати. І хоч адресу Софрона, рiвно як i те, що затримувати потрiбно буде саме його, Андрiй знав ще напередоднi, перед Кондратишиним, бiйцями «Беркута» i водiем вигляду вiн не подав.

– Вiктор Олександрович Софронов, – почав читати вiн вголос. – Рiк народження тисяча дев’ятсот сiмдесят третiй. Зрiст сто вiсiмдесят п’ять сантиметрiв, статури мiцноi. Строкову службу проходив у десантно-штурмовому батальйонi повiтрянодесантних вiйськ. Демобiлiзувався три роки тому, в даний час не працюе. Можливо озброений пiстолетом «ТТ» або «Вальтер». Поважний хлопчина.