Крос у небуття

За якусь долю секунди Соколовський встиг побачити, що назустрiч Софрону, вiд якого iх вiддiлювало вже не менше пiвсотнi метрiв, стежкою рухалися кiлька постатей. Бiлий верх чорний низ – жiнка, рожеве з бiлим верхом пухнастих бантiв – дитина. Все, що вiн змiг зробити, це вхопити ствол автомата й рiзким рухом задерти його догори. «Калашников» гавкнув тричi й у вухах засвистiло.

– Вiдставити, – видихнув Андрiй. – Припинити вогонь.

Роздiл 12

1 травня 1996 року. 13.00.

МВ УМВС Украiни м. Кам’янець-Подiльський

До мiського вiддiлу внутрiшнiх справ Андрiй прибув далеко не в доброму гуморi.

І причин для гарного настрою дiйсно було обмаль. Мало того, що Софронов випурхнув фактично з самих рук, нахабно вiдкривши вогонь по працiвникам мiлiцii, Соколовському робилося зле вiд передчуття кiлькостi писанини котру вiн, як старший оперативноi групи, мав виконати, в зв’язку з застосуванням зброi бiйцем його групи. І тепер Андрiй навiть не був впевненим, що вчинив правильно. Можливо, потрiбно було дати працiвниковi «Беркута» нагоду влучити у рухому цiль? Андрiй пригадав крихiтнi фiгурки перехожих на стежцi, у чий бiк летiв навiжений Софронов. Ними виявились миловидна молодиця рокiв тридцяти i блакитнооке чудо в охайному платтячку, з неймовiрних розмiрiв бiлоснiжним бантом на головi i червоною повiтряною кулькою у руках. Нi! Нiхто не мiг довести Андрiю, що навiть доля вiдсотка ризику влучити у них варта бiди, котра могла б вiдбутися у разi такого повороту. Цiль не завжди виправдовуе засоби. І нехай зараз капiтан Соколовський отримае добрячу «пiлюлю» за втечу Софронова, за стрiлянину i безталанного господаря скутера, котрого швидка забрала зi струсом мозку, вiн не жалкував. Рано чи пiзно той, хто став причиною усiх неприемностей, вiдповiсть за них. Це Андрiй знав напевне. Тому що вiн не вибачав людей, котрi дозволяли собi стрiляти в працiвникiв мiлiцii. Таким було одне з неписаних правил опера – подiбних людей потрiбно знищувати. Як скажених псiв.

Дещо розвiяв важкi думки Андрiя Забузький.

Вiн, ввалившись до кабiнету з великою чорною валiзою, у котрiй загадково подзвонювало скло, сiв за свiй стiл i неквапом скинув оперативну кобуру з табельним «ПМ». Поглянув на Соколовського i Кондратишина.

– Чому такi кислi, друзi?

– А ти вже встиг за пивком змотатися? – вiдповiв питанням на питання Андрiй.

– І не подумав. Беркутята пригостили. Файнi хлопцi.

– Я помiтив, – хмикнув Кондратишин i вирушив до сумки з пивними пляшками.