Крос у небуття

 – Спочатку стрiляють, потiм думають. Тобi взяти, Андрiю?

Андрiй покрутив головою.

– Ще маю до Гончара на килим iти, з докладом.

– Ну, за це можеш бути спокiйним, – махнув рукою Забузький, вiдкоркував пляшку i зробив кiлька ковткiв. – Пан полковник доручив зiбрати рапорти Степановичу, а сам вiдбув у невiдомому напрямку позичати у сiрка очi. Холодне, може будеш?

Андрiй вiдмовився. Вiд Забузького вiн дiзнався про невдачу Гончара на адресi у Потапчика i про те, що решту бандитiв вдалося взяти без особливих проблем.

Вiн дiстав з ящика столу кiлька аркушiв паперу i заходився складати рапорт. На це втратив майже годину, а о другiй, вiдчувши, що повинен вийти з остогидлих стiн мiськвiддiлу на свiже повiтря, попрощався з колегами, наостанок позичивши «до зарплатнi» у Забузького пiвмiльйона. Вже в порозi зустрiвся з ветераном, у котрого кiлька тижнiв тому зняли з автомобiля колеса. Той, сповнений праведного гнiву, одразу ж накинувся на Андрiя:

– Я бачу, справедливiсть по вiдношенню до громадян для нашоi мiлiцii лише пустий звук, – з пафосом мовив ветеран, трясучи сивою головою так, що задзвенiли кiлька десяткiв ювiлейних медалей на грудях.

– І що наштовхнуло вас на такий висновок, Петре…

– Іванович. Петро Іванович.

– То що ж, Петре Івановичу?

– А ви не здогадуетесь?

– Жодним чином.

– Я вже три тижнi бiгаю за вами й вашим начальством у пошуках правди, але на мене вперто не хочуть звертати уваги.

– Це вам лише здаеться. Вашою справою займаються.

Петро Іванович почервонiв вiд обурення.

– Знаю я, як ви займаетесь! Я свое здоров’я залишив на фронтi i тепер не в змозi на плечах носити овочi й фрукти з дачi додому. А мiж тим урожай тiеi самоi дачi не дае нам з бабою з голоду здохнути. На чому тепер маю привезти мiшок картоплi, коли машина майже мiсяць стоiть без колiс?

Андрiй мовчки дивився на спiвбесiдника. Що вiн мiг вiдповiсти? У словах старого теж була iстина. Держава, на яку вiн працював багато рокiв, пiд кiнець життя поставила його в такi умови, за яких вiн повинен був виживати.

Тож старий просто боровся за свое життя i ненавидiв ту саму державу. Що ж поробиш, коли уособити казенну владу в очах бiдолахи довелося саме йому, капiтану Соколовському? Тому, кого безликий молох з абстрактним iм’ям «держава» сам обдаровував скупо i часто змушував жити «в позички».

– Я вас розумiю, Петро Іванович. І зараз йду саме за вашою справою. Найдемо ми вашi колеса, заспокойтеся.