Крос у небуття

Продавщиця взяла з вiтрини потрiбну коробку i пiшла до каси. Андрiй поспiшив слiдом за нею. Коли розраховувався, дiвчина поглянула на нього задумливо.

– А ви, я бачу, гарний батько. У наш час рiдко можна зустрiти чоловiка, котрий придiляе достатньо уваги вихованню сина. Основна маса або в роботi, або в пиятиках…

– Я поганий батько, дiвчино. Але намагаюсь виправитись.

Вона з розумiнням змахнула головою.

– Ну тодi нехай вам щастить у цьому.

– Дякую.

На вулицi Андрiй вiдшукав таксофон.

– Таня, я йду до вас.

– Приходь, хiба я бороню? – голос колишньоi дружини був позбавленим жодних iнтонацiй. – Сашко про тебе ще зранку запитував. Двi години у вас буде.

– А чому лише двi?

– Що я чую, Соколовський? – засмiялася Тетяна. – Ранiше тебе вистачало максимум на годину. Далi завжди кудись мав бiгти. Тебе що потурили з мiлiцii?

– Поки ще нi. То чому лише двi години?

– Ми увечерi йдемо у гостi.

– До кого?

– А яка тобi, власне, рiзниця? Сьогоднi свято, люди вiдпочивають вiд роботи i ходять один до одного у гостi.

Якщо вони, звичайно, нормальнi люди, а не схибленi менти.

Андрiй пропустив кепкування повз вуха.

– Ти знайшла чергового кандидата у чоловiки i знову тягнеш до нього малого. Так ти позбавляеш себе жодного шансу. Можливо для тебе це новина, але чоловiки не надто у великому захватi вiд знайомства з чужими дiтьми.

– Дякую, що попередив. Не рiвняй усiх по собi. До речi, поспiшай, адже час iде.

Андрiй повiсив слухавку i пiшов у бiк вулицi Князiв Корiатовичiв.

За двi години вони не встигнуть скласти модель крейсера, але це краще, анiж нiчого. Вiн знав, що попри зовнiшню зверхнiсть, Тетяна теж очiкуе на його вiзити. Може не з таким нетерпiнням, як син, але очiкуе. Пристрасть, яка колись палала мiж ними, давно пригасла, проте не згасла зовсiм i десь далеко, у глибинi душi, вони вiдчували вiдголоски колишнього кохання.

Роздiл 13

3 травня 1996 року. 14.30.

м. Хмельницький.

Вул. Проскурiвська.

Майданчик поблизу мiського телеграфу

На невеличкому майданi у центрi Хмельницького, бiля побудованоi наприкiнцi дев’ятнадцятого сторiччя будiвлi, у якiй тепер розташовувався телеграф, здавна збиралися громадяни, котрi потерпали вiд наркотичноi залежностi, а якщо простiше – наркомани. Чому вони обрали для своiх тусовок саме це мiсце, залишаеться таемницею, адже бiля телеграфу було значно бiльше мiлiцейських патрулiв, анiж будь-де.