Крос у небуття

Як би там не було, але у 1996 роцi на перехрестi вулиць Проскурiвськоi i Котовського вiд ранку до пiзнього вечора, без вихiдних i свят чергували кiлька колоритних осiб з пергаментно-жовтим кольором обличчя. З вилицями, якi чiтко вимальовувались з-пiд шкiри, позбавленоi хоча б незначного жирового прошарку, i з худими ногами. Одягнутi абияк, бруднi, з тужливими поглядами мутних очей, очiкували вони на iнформацiю про те, де i коли буде можливiсть купити «ширку» – смердючу коричневу рiдину з вмiстом опiуму. Стать цих осiб могла бути рiвно як чоловiчою, так i жiночою, а кiлькiсть рiзнилась вiд кiлькох чоловiк, до кiлькох десяткiв.

Одно iх поеднувало – вiдсутнiсть майбутнього. Частi патрулi ППС[6 - ППС – патрульно постова служба.] досить безцеремонно поводилися з наркоманами, iнодi витрушуючи вмiст iхнiх кишень безпосередньо серед заповненого перехожими тротуару, або завертаючи iх цiлими караванами в найближче пiдворiття для «профiлактичних бесiд».

Анжела, двадцятишестирiчна бiлявка з залишками колишньоi вроди на обличчi, швидко повернулася спиною до двох сержантiв у мiлiцейських одностроях з гумовими кийками при поясi.

Хотiла вже пiрнути у дверi телеграфу, коли почула глузливе: «Ба! Якi люди! Чи тебе я бачу, Анжело?!» З вiдчуттям безсилоi лютi Анжела розпiзнала в одному з двох сержантiв не дуже давнього i зовсiм не доброго знайомого. Звичайно, Таран! З усiх «пепсiв» Центрального райвiддiлу, Тарана вона ненавидiла найбiльше. Хоч системнiй наркоманцi, якою вже близько року була Анжела, не варто очiкувати добра вiд будь-якоi людини з мiлiцейським посвiдченням, Таран, без сумнiву, був найгiршим паскудством з-промiж усiх. Вiн був вихiдцем з якогось дуже далекого i забитого села. На додачу не вiдрiзнявся, м’яко кажучи, високим ростом i фiзичною силою, а також мав червоне вiд вугрiв обличчя й скривленого набiк довгого носа. Напевне тому намагався утвердитись над власним комплексом неповноцiнностi за допомогою мiлiцейського посвiдчення i форми. А зваживши на те, що Таран був простим сержантом ППС, силу його самоствердження випробовували тi представники схильноi до правопорушень верстви населення, якi були захищенi найгiрше, тобто наркомани. І Анжела страждала вiд владних повноважень сержанта Тарана бiльше за iнших. Все тому, що колись прилюдно дозволила собi образити мiлiцiонера, обiзвавши його «прищавим наполеончиком». Таран такого не вибачав. Тож поводився з нею без жодних натякiв на ввiчливiсть.